«Упродовж усього мого життя мама завжди ставилася до мене з турботою, навіть коли я намагалася боляче її вколоти».
Мама завжди має рацію. Сповідь доньки...
Цінуйте час. З нею… кожну мить. Мама – криниця мудрості, та ми не завжди з неї черпаємо
16 років я вважала себе дуже розумною й точно знала, що проживу краще життя, ніж вона. Тож постійно з нею сперечалася, переконуючи у своїй правоті. А вона злилася. Суперечки наші завершувались приблизно так:
– Довго не гуляй, бо змерзнеш.
– Поїж, як збираєшся кудись іти.
– Закрий рота!
У 23 роки свято вірила, що вона все в житті робить не так. А я – саме так, як треба. Ми вже не так часто сварилися, я давала їй читати «правильні книги», які вона одразу повертала. «Ну нічого, не читай, тобі ж гірше», – крутилося в голові. Розмови наші закінчувалися:
– Коли тебе чекати?
– Гроші маєш?
– Закрий рота!
У 25, з головою занурившись у психотерапію, зрозуміла, хто ж причина всіх моїх проблем. Здогадалися? Вона! Я не мовчала, вона ж не захищалася. Лиш відповідала:
– Тобі з батьками не пощастило.
– Колись і в тебе будуть діти.
– Закрий рота!
І зараз я собі думаю, що в ті 16, 23, 30 треба б було змовчати… не вколоти… не сказати того й цього… Мама каже, що не пам’ятає нічого. Обманює. Обіймає і цілує. І я закриваю рота.
Від 30 до 35 я металася, як розгніваний бик під час кориди, перекроїла своє життя, перевернула все з ніг на голову. Лише вона мовчала й посміхалася, була такою спокійною, раділа, коли атакувала її кухню. Нічого не запитувала, а я б і не знайшлася, що їй відповісти. Я сиділа і мовчала. І вона теж. А могла б й щось сказати. Я б не мала чим крити.
Як їй це вдавалося? Поняття не маю. Вона ні мудрих книжок не читала, ні до психологів не ходила, і зараз, на порозі 40-річчя, я чітко побачила свій образ у молодості: розгніваний хом’як, який пишається своєю мудрістю, амбіційною й ефемерною, та не життєвою.
Вона мовчала, бо звикла важко жити й працювати, як і всі попередні покоління жінок в її родині. Вона мусила боротися за своє місце в цьому світі.
Упродовж усього мого життя мама завжди ставилася до мене з турботою, навіть коли я намагалася боляче її вколоти.
Постійно чекала на мене вдома зі смачною та свіжою їжею, у будь-яку годину дня і ночі.
Завжди безпомилково ідентифікувала покидьків у моєму житті, навіть побачивши їх хоч на мить. І не картала потім: «Я ж тобі казала».
Читайте також: «...І намедитірували мені за чотири літа... 5 онуків»
Давала повну свободу дій і не обмежувала мою волю.
І зараз я собі думаю, що в ті 16, 23, 30 треба б було змовчати… не вколоти… не сказати того й цього… Мама каже, що не пам’ятає нічого. Обманює. Обіймає і цілує. І я закриваю рота.
Тиша навколо, лиш час минає… А я подумки прошу – не спіши, втікай повільніше…
Джерело: tutkatamka.com.ua.
