Минулої неділі обласний академічний музично-драматичний театр імені Т. Г. Шевченка відкрив новий 67-ий сезон виставою “Суєта” за п’єсою І. Карпенка-Карого...
Минулої неділі обласний академічний музично-драматичний театр імені Т. Г. Шевченка відкрив новий 67-ий сезон виставою “Суєта” за п’єсою І. Карпенка-Карого.
Анастасія ФІЛАТЕНКО
Перед початком вистави на сцену вийшов директор театру Богдан Береза і молоді актори, які розпочнуть свій творчий шлях у колективі шевченківців. До речі, про Богдана Якимчука цього не скажеш, бо вже у п’ять років він виходив на сцену театру в тій чи іншій виставі. Адже його батько — Олександр Якимчук — народний артист України. А для молодого подружжя Іванни Романюк та Сергія Басая і Олександра Веремка нинішній сезон буде пам’ятним на все життя — вони стали повноправними акторами цього творчого колективу. Богдан Береза коротко розповів про сезон, який минув. Він став знаменний тим, що театр здобув почесне звання академічного. Щоправда, це поки що не вплинуло на заробітну плату колективу. Окрім названої прем’єри, на глядачів чекають нові постановки, на які запросив директор. Це й спектаклі “Дуже проста історія” і “Дорога Олена Сергіївна”, і “Дерева вмирають стоячи”, а також дитяча вистава. Є всі сподівання, що лучани в недалекому майбутньому матимуть змогу переглянути названі вистави. А невмирущу “Суєту” І. Карпенка-Карого поставив народний артист України, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка Федір Стригун. До речі, це вже його четверта вистава на нашій сцені. Разом з ним над здійсненням постановки працювали заслужений діяч мистецтв України Людмила Боярська, хормейстер Олександра Дацик, актори театру. Серед них такі знані й шановані лучанами, як народний артист Олександр Якимчук, заслужені артисти України Надія Федченко, Олександр Пуц, Анатолій Романюк, актори Катерина Шпак, Ігор Зінчук, Адам Даценко, Анатолій Мельничук, молоді артисти Сергій Єрмакович, Сергій Басай, Богдан Якимчук та інші. А якщо додати до цього другий склад, в якому зайняті і заслужені артисти України, й інші митці театру, то можна сказати, що режисер-постановник задіяв у виставі чи не весь творчий склад. І хоч п’єса написана давно, та її проблеми злободенні й сьогодні. Ще раз переконуєшся у мудрості сказаного, що сучасне — це ще не вічне, а вічне — завжди сучасне. Хіба сьогодні не актуально, що окремі, вивчені за батьківські гроші діти, стаючи “начальниками”, цураються простих батьків, хіба не зневажають покручі і мову рідну, і країну. Власне, вистава порушує болючі сьогоднішні питання, які викликають сміх крізь сльози. Присутні в залі дуже добре сприймали виставу. Свідчення тому — тривалі оплески після її завершення, квіти, щирі і добрі слова подяки як режисеру-постановнику Федору Стригуну, так і всім митцям, хто творив спектакль.
