Як тільки в Інтернеті з’явилася інформація про перемогу Марії Грабчук у Європейському суді, її відразу почали розшукувати журналісти...
Як тільки в Інтернеті з’явилася інформація про перемогу Марії Грабчук у Європейському суді, її відразу почали розшукувати журналісти... Ну чим не сенсація – працівниця громадського харчування насмілилася звернутися аж у Страсбург, де її нарешті визнали невинною і держава тепер має компенсувати своїй громадянці моральні збитки. Правда, у чисто символічному розмірі
Ірина НАДЮКОВА
За одинадцять років, що минули від відкриття карної справи, арешту, безпідставних звинувачень, Марія Михайлівна пережила чимало гірких хвилин, тому відразу хочу висловити їй вдячність за те, що погодилася розповісти про свої ходіння по муках. Мені й колезі з “Волинської газети” Галині Біловій найменше хотілося тривожити її душу прикрими спогадами. Але звернулися до неї, щоб розповісти нашим читачам, що правда-таки існує, і відстояти своє чесне ім’я все-таки можна. Почалася історія у 1994-1995 роках, коли в складних умовах економічної кризи раптом, здавалося б, налагоджене й найпередовіше у світі радянське народне господарство виявилося безпорадним і неспроможним забезпечити населення продуктами навіть першої необхідності, а себе – сировиною, коли по-живому рвалися й налагоджувалися нові виробничі зв’язки, бушувала повальна інфляція, різко зростали ціни, усього не вистачало. Хтось не одержував зарплати, а ті, хто її одержував, ставали мільйонерами на день.
ЯК «ЗШИЛИ» АДУМАНУ СПРАВУ За таких хаотичних умов дуже важко було втримати на плаву підприємства усіх галузей. Марія Михайлівна Грабчук після розпаду Володимир-Волинського комбінату громадського харчування разом з колегами створила мале приватне підприємство “Марія”. Працюючи директором кафе “Україна”, намагалася забезпечити його пристойну роботу – сама їздила за продуктами, слідкувала за дисципліною. Щоб раціонально використати найнятий автомобіль, часом за один день старалася об’їздити Луцьк, Боратин, Ковель, Павлівку. Їй тоді здавалося, ніби у колективі, в якому працювала майже два роки, усі всім довіряють. Що викликало несподівану реакцію однієї з буфетниць, не знає. Можливо, жінка образилась на зауваження, коли директор забороняла продавати на винос дефіцитні продукти й напої, а, може, раптом сама захотіла керувати чи особисто приватизувати кафе, хто зна? Але підлегла підключила до справи свого чоловіка, котрий працював слідчим. І почалося цькування директора. Перевірка контрольно-ревізійного управління недоліків у роботі не виявила. Одну з працівниць КРУ слідчий навіть залякував, якщо та не “виявить” у кафе гріхів. Про це дівчина сама розповідала Марії Михайлівні. Спочатку директор була спокійна, бо знала, що у неї все в порядку. Та слідчий почав шантажувати колектив. Із понад десятка людей лише одна жінка, мийниця посуду Галина з Володимирівки, відмовилася підписати пасквіль проти Грабчук. Підтримувала її тоді й головний бухгалтер громхарчу, і директорка, з якими колись працювали разом. Весь облік Марія Михайлівна вела так, як і було прийнято. Та недарма слідчий погрожував класичним: “Була б людина, справа знайдеться, - і додавав: - У мене ще ніхто не викрутився”. Було сфабриковано нестачу в сумі 5 чи 6 тисяч гривень. За тодішнім законодавством, це класифікувалося як економічний злочин в особливо великих розмірах, і за статтею 86/1 передбачало покарання позбавленням волі до 10 років.
НЕ ЗЛАМАЛАСЯ В «КОЗІ» ЗАВДЯКИ ЧОЛОВІКОВІ Почався тиск на жінку. 14 лютого 1995 року порушено кримінальну справу про розкрадання, 6 квітня проведено обшук у квартирі й накладено арешт на майно, взято підписку про невиїзд, про це відрапортовано на сесії міськради, звіт з якої 8 квітня опубліковано на першій сторінці газети “Слово правди”. А 9 червня 1995 року Марію Грабчук викликали на допит в міліцію, слідчий і начальник слідчого відділу брутально обзивали, принижували, вимагали, щоб погодилася заплатити нестачу. Додому не відпустили, три дні протримали в міліції. Ці три доби для чесної порядної людини були чи не найстрашнішими в житті. Її адвокат Ростислав Глух розцінює цей факт як засіб психологічного тиску. Її утримували в сусідній з міліціонерами невеликій кімнаті, яку там називають чомусь “козою”. У ній стояв невеликий тапчан, у кутку лежала купа смердючого лахміття. Вона чула все, про що розмовляли у сусідньому кабінеті. Хоч чоловік приносив їжу, їсти не могла. Навіть до туалету вдень не просилася, чекала ночі, щоб її випадково не побачив ніхто зі знайомих. Що вона пережила за цих три доби, знає лише сама пані Марія. Каже, що вже була згодна заплатити ту нещасну нестачу, яка в перерахунку на теперішні гроші складає всього 86 гривень. Її змушували, погрожували, просили, обіцяли відразу відпустити. Та чоловік Василь Федорович категорично заборонив, пояснив, що так вона визнає свою вину.
БЕРЕГЛИ ЧЕСТЬ МУНДИРА Після першого суду суддя й прокурор подали справу на додаткове розслідування. Та не можна було провести судово-бухгалтерську експертизу, бо, як виявилося згодом, слідчий вилучив документи і не показував їх, адже вони свідчили, що пані Марія не винна. Відповідь із міністерств економіки та фінансів теж підтвердила, що облік Марія Грабчук вела правильно. Почалася тяганина, щоб не допустити справу до наступного суду, бо він би мусив визнати, що жінка невинна. Але виправдальний вирок кидав би пляму на честь мундира кількох службових осіб. Тривало так довго - рік чи два, а жінці нічого не повідомляли. Аж якось чоловік, зайшовши до прокуратури, дізнався, що начальник слідчого відділу виніс постанову про закриття кримінальної справи за недоведеністю в діях злочину. Це означало, що людину реабілітовано. - Отже,- каже Василь Федорович, - ми мали право вимагати виплати морального відшкодування. Судитися треба було з такими інстанціями, як прокуратура і Міністерство внутрішніх справ. Адвокат Ростислав Іларіонович Глух підтримав нас і ми подали позов. Коли 30 червня 1999 року суд вирішив, щоб держава відшкодувала жінці 70 тисяч гривень, справа знову “застрягла”. Ухвалу після звертання обласного казначейства голова обласного суду скасував, повернув у Володимир-Волинський відділ внутрішніх справ, мотивуючи неповним розслідуванням. 28 лютого 2000 року начальник слідчого відділу виносить постанову про проведення слідчих дій, а на другий день, 29 лютого, наступну – вже про відмову з мотивів закінчення терміну давності. А це формулювання означає, що людина винна. Ще двічі Грабчуки зверталися до суду, щоб примусити його довести невинність Марії Михайлівни. І хоч суд двічі скасовував постанову, її знову винесли за тією ж статтею. На третій раз суд відмовив, і за діючими на той час законами, постанова оскарженню в Україні не підлягала.
КОНВЕНЦІЮ ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ ПИСАНО Й ДЛЯ УКРАЇНИ Тоді Грабчуки за підтримки свого адвоката вирішили звернутися до Європейського суду з прав людини. Розгляд там тривав 4 роки. Визнано порушення за 13-ою (порушення права на захист) і 6-ою (порушення права на презумпцію невинності) статтями Конвенції про права людини. Однак повністю спитати по 13 статті Європейський суд не міг, оскільки дії відбувалися у 1995 році, а Україна ратифікувала Конвенцію про права людини аж у вересні 1997. Розглянувши і прийнявши справу до провадження, Європейський суд звернувся до уряду України за поясненнями. Отож ще відбувалося листування – Кабмін шле листи у Страсбург, звідти – у Володимир, звідси - у Францію. Кабінет Міністрів звинувачував пані Марію, ніби вона хоче збагатитися за рахунок рідної держави. Деякі запити з Кабміну, каже адвокат Глух, були юридично неграмотними. І врешті одержали повідомлення, що за рішенням Євросуду Українська держава має сплатити своїй громадянці Марії Грабчук тисячу євро за порушення її права на презумпцію невинності. Грабчуки і їхній адвокат, звичайно, чекали перемоги, бо знали, що праві. Марія Михайлівна і сьогодні розповідає про це все зі сльозами на очах. Чи покриє тисяча євро моральні втрати? Навряд — і моральні, і тим більше — матеріальні. Бо треба ж було оплатити не тільки адвокатські послуги, а й вислати до Франції матеріали справи, численні довідки, причому, переклавши їх на французьку мову. А скільки “з’їдає” придбана гіпертонія? До речі, про гроші. Євросуд, не повіривши, що пенсіонерка не має коштів, щоб відправити до них свого адвоката, запросив декларацію про її доходи.
