Ще у ХVІІ столітті відомий французький мандрівник і вчений П’єр Шевальє, за власні кошти видавши свої твори “Про землі, звичаї, управління, походження та релігію козаків”, “Історія війни козаків проти Польщі”, в стислій формі показав велич і героїзм козаків...
Китайкою повиті Не сплять козацькі Долі, А в душах наших Роздувають жар...
Є. ЛЕЩУК.
Олександр СЕРЕДЮК, історик і письменник, отаман МГО “Школи козацького гарту”
Ще у ХVІІ столітті відомий французький мандрівник і вчений П’єр Шевальє, за власні кошти видавши свої твори “Про землі, звичаї, управління, походження та релігію козаків”, “Історія війни козаків проти Польщі”, в стислій формі показав велич і героїзм козаків.
Симпатії французького автора-католика, звичайно, були на стороні Польщі та її політичних діячів. Однак він мусив все ж правдоподібно висловитись про події, що стосуються Берестецької битви. Він зазначає, що козацькі посли, які були на переговорах з польським королем з питань підписання миру, відхилили польські обтяжливі домагання, заявивши, що “вони можуть погодитись лише на умовах Зборівського договору”. Відомий на Волині історик, краєзнавець і письменник, директор Торчинського історичного музею Григорій Гуртовий у своїй монографії “Волинь — край козацький” присвятив цілий розділ Берестецькій битві. Польська корона, намагаючись взяти реванш за поразки і ганьбу під Корсунем, Пилявцями і Зборовом, в лютому 1651 року доручила Миколі Потоцькому — коронному гетьманові, котрий повернувся з полону (у Корсунській битві був ущент розбитий і полонений), формувати шляхетське військо проти козаків і України. У Польщі перемогла мілітаризована войовнича партія. Вони не хотіли примиритися з умовами Зборівського договору і прагнули не тільки взяти реванш, а й покарати козаків. Королівська розвідка донесла в польський штаб, що у козаків панує нестерпна жага до свободи і незалежності. На “чернецькій раді” українські повстанці заявили гетьману, що вони не хочуть примирення з королем. На невеликій місцині біля с. Пляшева та містечка Берестечка зібралася величезна армада з двох боків. Різні автори і джерела подають різні дані про чисельність армій. Можна узагальнити і сказати, що у поляків було 150 тисяч воїнів, у козаків — 100 тисяч та 30 тисяч татар. У четвер, 19 червня, козацькі війська спільно з татарами шалено атакували ліве, а потім праве крило королівських військ... Оточені польські полки з великими втратами ледь вирвались. Гетьманським прапором Миколи Потоцького заволоділи козаки. Близько 300 знатних шляхтичів загинуло того дня, а всього поляків до 7000. Козаки втратили вбитими і пораненими до чотирьохсот, зате болючих втрат зазнали і татари. Загинув давній союзник Хмельницького Тугай-бей, перекопський мурза Мах мет-Гірей, ханський підскарбій Муффрах-мурза. Перелом в ході битви стався не через військове мистецтво поляків, а через настання великих релігійних мусульманських свят. З 20 червня по 19 липня у них місяць Роджаб. Два дні — 22—23 червня — татари провели в молитвах. А в п’ятницю в них взагалі святковий день — день щедрості Аллаха. Використавши цю обставину, польські війська і артилерія обрушили нищівний вогонь по ханському табору, який татари на відміну від козаків навіть не укріпляли. Орда не витримала і безладно втікла з поля бою, залишаючи поранених і навіть самі ханські атрибути Іслам-Гірея. Однак і після цієї підлої зради свого союзника, козаки не запанікували, не розбіглися по кутках, а ще більше згуртувалися навколо своїх отаманів-полковників Івана Богуна, Філона Джаджалія та інших. З високою військовою майстерністю вони організували оборону табору, який швидко і майстерно спорудили, а потім без паніки вийшли з облоги. Козаки рішуче відкинули ультимативні вимоги поляків і відповіли, що припинити війну можуть лише на умовах Зборівської угоди. З іншого джерела ми дізнаємось, що під час штурму основного табору того дня (30.06/10.07) загинуло від 4 до 8 тисяч повстанців, переважно внаслідок сум’яття на переправах. Всього ж під Берестечком загинуло 30 тис. козаків. Незаперечний історичний факт цієї битви: козаки не виграли битви, але й не програли. Важливе місце серед багатьох історичних джерел займає великий твір польської літератури та історіографії Самюеля зі Скшипни Твардовського (бл. 1600-1661 р.р.) — “Woj a domowa”, тобто — “Громадянська війна”. Твардовський чесно визнає, що польські втрати на початковому етапі битви, 28-ого червня 1651 року, були більшими. Не оминув Твардовський і трагічні події 10 липня, коли внаслідок несподіваної паніки повстанці почали тікати з табору. Що стосується трофеїв, то польський поет-хроніст відверто визнає, що вони були незрівнянно бідніші тих, що їх козаки захопили під Пилявцями. Польський хроніст жалкує, що перемога була не повною. Її поляки вміли здобути, та не вміли закінчити, бо випустили багатьох повстанців з облоги. Але битва була битвою. Це була навіть січа. Пізніше, побувавши на цих місцях, Тарас Шевченко з гіркотою та болем у серці напише: Ой чого ти почорніло, Зеленеє поле? Почорніло я од крові За вольную волю. Дослідник історії визвольної війни українського народу проти панської Польщі І.С. Стороженко на основі багатьох документів, аналізуючи воєнно-історичні аспекти визвольної війни українського народу, також стверджує, що козаки у цій битві не програли. Чому? Вчений пише таке: “Є всі підстави вважати, що основні сили українсько-козацького війська були виведені за розпорядженням Богдана Хмельницького з табору під Берестечком 4—5 липня 1651 року”. Для прикриття виходу з табору війська був сформований полк з 300 козаків-добровольців, який не мав права на відступ і який, за повідомленням джерел, поліг до єдиного воїна, не відступивши ані на крок. Останній козак, який був із когорти 300 добровольців, будучи поранений кулями чотирнадцять разів, ще протягом трьох годин відбивався від польських шляхтичів і німецьких найманців. Король сам спостерігав за боєм сміливця. Дивуючись мужністю козака, він наказав передати йому милість короля, що дарує життя, аби тільки той здався. Та козак презирливо відкинув пропозицію короля і продовжував бій. Він загинув смертю героя. Це був козак-характерник на ім’я Іван Нечай. Вже через короткий час після падіння табору під Берестечком Богдан Хмельницький згуртував нові полки. Була ніби проведена передислокація до Білої Церкви для відсічі ворога. 18 вересня 1651 року був укладений відомий Білоцерківський договір з поляками і хоч він був принизливим і болючим для України (козацький реєстр скорочувався до 20 тисяч), проте не таким, як ультимативні вимоги під Берестечком. А вже менше, ніж через рік, 23 травня 1652 року козацько-татарське військо отримало реванш за Берестецьку битву. Це — блискучий розгром 20-тисячної польської армії Мартина Калиновського під Батогом, де загинули гетьман Калиновський і цвіт його армії. Козакам дісталися 56 гармат, багато іншої зброї. Через роки, через віки пам’ять про грандіозну битву під Берестечком не стерлася, не забулася. Сюди йшли, йдуть і будуть йти люди, щоб вклонитися Героям, своїм, рідним Лицарям Сонця. Через товщу століть, зазначає член Національної Спілки письменників України, лауреат премії імені Василя Стуса Є.С. Лєщук, ця Душа, цей могутній Дух Івана Богуна живе і світить для грядущих поколінь. Перемога духу стала для народу як найвища священна висота , яка дає снагу і вічно кличе... І народ іде до своєї української “Мекки” в будень, у вихідний і у свято, щоб вклонитися тим, що полягли, але не здалися. Немає у світі такої святині. Церква-Пантеон, Церква-Мавзолей кричить козацькими кістками до світу про свою трагічну, але славну історію. Історію боротьби за свою незалежність, свободу, за своє місце під сонцем. Ми ні на кого не нападали, не грабували. Ми завжди захищали себе, своїх рідних, домівку, оселю, свою землю і волю. Ми боронилися від всіляких зайд. Тому ця боротьба справедлива, свята. Проте, виявляється, після 15 років незалежності України знайшлися службовці і науковці, які намагаються осквернити славу козацьку. Хтось знову хитро по-єзуїтськи плете павутиння, щоб Пантеон козацької слави закрити. Готуються звернення, заяви й прохання уже до Президента України В. Ющенка, щоб перейменувати музей Берестецької битви у музей “Козацькі могили”, забрати будинок, де розміщується експозиція Музею Берестецької битви, і передати його церковникам під монастир. Українське козацтво на своєму Колі суверенних козацьких товариств, на якому були присутні отамани із 17 областей України, засудило підкилимові домовленості попів і чинуш. Козацтво вважає, що музей Берестецької битви повинен утвердитись, як його народ уже ствердив — Музей козацької слави, Пантеон козацької слави! А не “козацькі могили”. На наше глибоке переконання, тут повинен бути відкритий військово-козацький ліцей імені Івана Богуна (а не монастир). Українські юнаки, одягнуті в козацькі однострої, вихованці ліцею навчатимуться по програмі психофізичної підготовки воїнів Запорізької Січі. Це буде живим втіленням козацького духу загиблих воїнів у нинішнє покоління як продовжувачів слави безсмертя запорізьких звитяжців.
