Деякі філософи стверджують, що епоха, в яку ми нині входимо, “обіцяє” бути... жіночою. Схоже, що в літературі й зокрема у поезії, ці доленосні риси вже проявляються, і то досить-таки виразно...
Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ
Деякі філософи стверджують, що епоха, в яку ми нині входимо, “обіцяє” бути... жіночою. Схоже, що в літературі й зокрема у поезії, ці доленосні риси вже проявляються, і то досить-таки виразно.
Взяти хоча б осяяний Лесиним генієм Волинський край. У багатоголосому поетичному розмаї яскраво вирізняються “соло” представниць прекрасної статі й кожна з них (як Герда з казки Андерсена) теплом чутливого жіночого серця прагне розтопити лід духовної зашкарублості, прагне шляхом образного слова достукатися до наших, часто-густо зачерствілих душ. Одна з виразних постатей на ниві поезії – Надія Гуменюк. Дебютувавши ще 1992 року збіркою “Країна світла”, вона засвідчила неабияку здатність до оригінального образотворення поряд із прихильністю до традиційної, класичної манери віршування. У наступних книжках – таких, як, скажімо, “Каріатиди” (1994), “Однокрил” (2000), численних збірках, адресованих дітям, схильність саме до такого синтезу виявляється щораз яскравіше. Вірною обраному шляху поетеса лишається і у новій книзі “Тайнопис тиші” (видавництво “Волинська обласна друкарня”), хоч можна сказати, що це - чи не найбільш філософічна (чи все ж таки філософська) збірка пані Надії. Історія й сучасність у книзі переплетені настільки тісно, що подекуди той чи інший образ із минулого звучить актуальніше, аніж породжений безпосередньо побаченим і почутим, і навпаки – ледь вловимий штрих сьогодення будить у читача асоціації з подіями в історії краю, посеред якої та ж людина: Над замком – Владича вежа, Від крові й вогню руда. Під замком зайшлась пожежа Круг замку зійшлась орда. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Століттями ця облога, Тривога ця день при дні, І ця кам’яна дорога Без витязя на коні. Лиш мури, зоря й пожежа. Лиш пісні сумний акорд. Й душа – як Владича вежа Супроти навали орд. (“Над замком – Владича вежа...”) Вірші Надії Гуменюк – це ліричні медитації, об’єктом яких є все, що бентежить її уяву, кличучи до глибоких роздумів. Більше того, спонукають до такої роботи душі, коли читач стає мимовільним співучасником. Таким моментом осяяння може бути й ніч наодинці з високою поезією (коли душа стає ніби “ближче до Бога”), і якийсь миттєвий епізод із нашого непростого повсякдення (оте вміння серед “шуму клаксонів” та “блиску вітрин” побачити не тільки “білу хату, прикриту мальвами”, а й навіть її господиню – “бабу Ганну”, - котра пасе козу “на дулібській цій території, де ходили відважні орії”). У “Тайнописі тиші” читач може знайти цілу мозаїку настроїв – це й болісні рефлексії на українські теми (“Не треба сліз, козаче...”, “Шляхи схрестились як шаблі...” - з переосмисленням образу, вперше, здається, вжитого В.Симоненком, - “Хлопчики, що вірили у вірність...” тощо), і осягнення біблійної історії, з неминучою проекцією на наші дні, де людина постає частинкою великого і таємничого процесу (“І так споконвіку – Голгофа лише для обранців...”, “Синедріон іще не переможений...”, “Коли ще Бог ліпив собі людину...”), і образне, також філософське, олюднення природи (“Синоптики знов у пророцтвах змагаються...”, “Тихе блаженство нічної ріки...”), й “сміх крізь сльози”, в якому повсякденність і поезія переплітаються у тонке мереживо, за яким постають біль і трагічність людського буття (“Жанет, зіграємо в крокет...”)... Як уже мовилося, авторка тяжіє до традиційних поетичних форм, а проте це не виключає експериментів над словом і стилем — зокрема, алітераційного письма, що спостерігаємо і в «Тайнописі тиші». І все ж моментами мені здавалося, що поетеса силоміць втримує себе у “класичних” рамках, що їй варто спробувати себе і в нетрадиційних, позаримових і позаметричних формах – скажімо, в тому ж таки верлібрі. Адже творити – це означає постійно самовдосконалюватися, експериментуючи, шукаючи нові мовні барви й відтінки. Певен, Надії Гуменюк з багатством її поетичної палітри це під силу, як під силу й вистояти в наш прагматичний час, чи не найменш сприятливий для поезії: Які б сніги нас тут не замітали,
