Васильков намацав гайковий ключ й несподівано вдарив ним по голові власника іномарки. Коли Супрунович повернувся до автомашини, побачив схилену до керма голову водія. Той був непритомний.
– Що з ним? — здивувався хлопець.
– Не питай... Краще допоможи його витягнути з салону! — наказав Васильков...
СТРАШНА ЗНАХІДКА В ЛІСОПОСАДЦІ Теплого літнього ранку Захар Дубенський їхав велосипедом від села Ворона до села Любитів. Під колесами м’яко шурхотів асфальт. Пенсіонер не поспішав, зиркав то праворуч, то ліворуч. Несподівано біля дороги помітив чоловічий черевик. Зупинився, поклав велосипед збоку на траву, підняв черевик. Взуття виявилося досить новим, отож, власник викинути так просто його не міг. Дубенський вирішив, що черевик хтось загубив. “Можливо, другий також десь поряд?” — майнула думка. Другого черевика не було. Але поряд на дорозі лежало три гільзи від пістолета. Оглянув і їх. Звернув увагу на зім’яту траву, що тягнулася від дороги до кущів. Ступив кілька кроків по сліду й злякано зупинився. У чагарнику нерухомо лежав на спині чоловік. Був вдягнутий в штани й сорочку з довгими рукавами. На одній нозі не було черевика. Пенсіонер спочатку вирішив, що невідомий чоловік блукав кущами, можливо, шукав грибів, йому стало погано, впав на землю й лежить, чекаючи допомоги. Але коли підійшов ближче, то побачив, що обличчя та голова залиті кров’ю. Схилився над ним й зрозумів, що чоловік мертвий. Дубенський кинувся від кущів до дороги. Ніде нікого не було. Через кілька хвилин на дорозі з’явився легковий автомобіль. Пенсіонер підняв руку. Водій зупинився. — Сідайте, діду, підвезу, — запропонував. — Дякую, у мене свій транспорт, — кивнув на велосипед, що лежав на узбіччі дороги. — Я в кущах чоловіка неживого знайшов. Вся голова побита, вже не дихає. Хтось, певне, познущався... Зателефонуйте в Ковель у міліцію, нехай швидше приїдуть... Працівники міліції приїхали з міста через годину. Оглянули чоловіка на вигляд років під сорок. В нього виявились дуже побитими не тільки голова та лице, а й груди. У кишенях вбитого знайшли гаманець. Там лежало вісім доларів та посвідчення водія на ім’я Середюка Василя Степановича, жителя Ковеля. – Чимось важким били людину, — зауважив один з працівників міліції. — Але чого він аж сюди забрів? –Можливо, його сюди привезли автомашиною неживого й кинули в кущі, — висловив хтось думку. – Але коли — вночі чи кілька годин тому? Якщо привезли автомашиною, справи ускладнюються. Знайти вбивць буде нелегко. Ліс приховує свої таємниці. Та й слідів ніяких, крім кількох гільз та черевика. Запитань виникало багато, але поки що на жодне не було відповіді...
НІЧНІ ПАСАЖИРИ Що здружило двадцятидворічного Андрія Василькова та сімнадцятирічного Анатолія Супруновича, не відомо. Жили в одному місті, але на різних вулицях. Можливо, те, що пили іноді разом чарку. Того літнього вечора обоє довго бродили Ковелем. Коли почало темніти, Анатолій несподівано запропонував: – Давай поїдемо в село Рокитницю. – До кого? — здивувався Андрій. — У мене там знайомих немає. – У мене є знайома дівчина. – Пізно вже... Нічим їхати. – Як нічим? Таксі візьмемо. Це ж зовсім близько. – Хто тебе вночі повезе? – За гроші й такі знайдуться. Ходімо до “Ковельсільмашу”, там майже завжди стоять таксі. – Пішли, — нарешті погодився Васильков. Біля заводу справді стояло таксі — червоного кольору “Опель-Кадет”. Біля автомобіля порався середніх років водій. – Підкинете нас до Рокитниці, — запитав Супрунович. – Пізно вже кудись їхати. Ніч надворі. По Ковелю можу повозити. – Скільки там тої їзди? А нам дуже треба. Добре вам заплатимо, — втрутився в розмову Васильков. Таксист подивився на пасажирів. Хлопці, як хлопці, ще зовсім молоді. Можливо, їм і справді терміново треба в Рокитницю. – Сідайте, — кинув коротко. Хлопці вмостилися на задньому сидінні, й автомобіль, блимнувши фарами, рушив. Їхали в основному мовчки. Андрій та Анатолій лише коли-не-коли перекидалися кількома фразами. Васильков намацав під ногами щось тверде. Це виявився великий хрестоподібний ключ для загвинчування гайок. Хлопець відсунув його ногою вбік, аби не заважав. Скільки кілометрів проїхали, знав лише водій. Коли з обох боків дороги замаячіли дерева та кущі, Васильков попросив зупинитися. – Анатолію, біжи до кущів. Я бачу, що ти сучиш ногами, а сказати водію, аби зупинився, соромишся, — посміхнувся Андрій. Анатолій виліз із салона й почимчикував до найближчого куща. Водій мовчки чекав. Васильков намацав гайковий ключ й несподівано вдарив ним по голові власника іномарки. Коли Супрунович повернувся до автомашини, побачив схилену до керма голову водія. Той був непритомний. – Що з ним? — здивувався хлопець. – Не питай... Краще допоможи його витягнути з салону! — наказав Васильков. Спочатку водія поклали на асфальт. – Тіло треба десь сховати, — сказав Андрій. Водія відтягнули на кілька кроків від дороги й кинули в чагарник. Васильков, побачивши, що той ще дихає, приніс гайковий ключ й почав ним бити власника іномарки по голові, обличчю, грудях. Переконавшись, що він мертвий, наказав спільнику: – Ходімо до автомашини. Тепер вона наша...
ПОКИНУТА ІНОМАРКА Червоного кольору “Опель-Кадет”, розганяючи фарами нічну темінь, на шаленій швидкості нісся дорогою. Траса була порожня. Лише коли проїжджали якимись селами, запізнілі перехожі злякано відступали вбік. За кермом іномарки сидів Васильков. – Як бачиш, твоя поїздка до знайомої відкладається. Повернемось у Ковель і там сховаємо автомашину, — сказав він. — Поїдемо через Турійськ. – Де ж ти її сховаєш? – Знайдемо місце... Коли приїхали в Турійськ, містечко також уже спало. Але тут з іномаркою несподівано щось сталося, вона почала погано слухатись керма. Зупинились за залізничним переїздом, неподалік магазину. Оглянули автомашину. Одне колесо виявилось майже спущеним. Далі їхати було неможливо. – Що тепер робитимемо? — запитав Супрунович. – Не знаю, треба якось додому добиратись. Але спочатку мусимо на автомобілі знищити відбитки наших пальців. Бери якусь шматку й витирай всі деталі, за котрі ми брались руками. Протерши ганчірками майже увесь автомобіль, злочинці залишили іномарку, відійшли від неї на сотню кроків й зупинились, чекаючи якогось попутного транспорту. Незабаром помітили автомобіль. Він і довіз Василькова та Супруновича до Ковеля. Вранці жителі Турійська виявили дивне таксі-іномарку, котре вже довгий час стояло неподалік магазину. Ні водія, ні пасажирів у ньому не було. Повідомили в міліцію. Працівники міліції виявили в салоні газовий пістолет та закривавлений гайковий ключ. Стало зрозуміло, що автомобіль належить таксисту, якого знайшли мертвим в кущах неподалік дороги між селами Любитів і Ворона. Це ж підтвердила й дружина вбитого, якій повідомили про загибель чоловіка. – Васильков знав, що нині працювати таксистом небезпечно, тому й придбав десь газовий пістолет на всяк випадок для самооборони. У нього ж троє неповнолітніх дітей, — пояснила вона... Злочинців шукали довго. Проте врешті-решт працівники міліції натрапили на їх слід. Андрій Васильков та Анатолій Супрунюк були заарештовані. Слідство також тягнулося досить довго. Васильков не визнавав, що вбив людину. Написав кілька десятків скарг в різні інстанції, доводячи свою непричетність до важкого злочину. Кримінальну справу кілька разів повертали на дослідження. Проте вийти з води сухим не вдалося. Четвертий раз за своє коротке життя Васильков опинився на лаві підсудних. Раніш його тричі судили за крадіжки, скоєні у нетверезому стані. Тепер же судова палата в кримінальних справах апеляційного суду області позбавила Андрія Василькова волі на п’ятнадцять років. З нього також буде стягнуто на користь дружини загиблого тридцять тисяч гривень моральної шкоди. Анатолій Супрунович засуджений на два роки і сім місяців обмеження волі. Час перебування під вартою йому зараховано в строк покарання. Верховний суд України вирок залишив без змін. Васильков не тільки вбив Середюка, але фактично й себе позбавив життя. Бо хіба то життя за гратами? Існування. Пішов туди молодим хлопцем, а вийде на волю майже сорокарічним. Пущена за вітром молодість. Про що зможе згадати, коли ні сім’ї,ні друзів? Тільки колючий дріт і снитиметься йому. Але цього він сам забажав... Борис ПЛАХТІЙ. Володимир КАЛИТЕНКО.
