Здавна люди говорили: «Темна ніч — мати грабіжників». Це підтверджується й нині. У Луцьку та інших населених пунктах пізно ввечері, а тим більше вночі, небезпечно ходити наодинці, ще коли з тобою чимало грошей або якісь цінні речі...
Здавна люди говорили: «Темна ніч — мати грабіжників». Це підтверджується й нині. У Луцьку та інших населених пунктах пізно ввечері, а тим більше вночі, небезпечно ходити наодинці, ще коли з тобою чимало грошей або якісь цінні речі. Грабіжники не сплять. В цьому переконалося кілька лучан, котрих недавно пограбували на різних вулицях міста. Міліція злочинців впіймала, проте, чи варто ризикувати своїм добром, здоров’ям, а часом і собою
Петро ФІЛЮК, Володимир КАЛИТЕНКО
КРІЗЬ «СКЕЛЮ» ПРОЙШОВ, АЛЕ ІЗ ВТРАТАМИ Мирон того вечора вирішив навідатися в гості до знайомої лучанки Олени, котра проживала на проспекті Відродження. Пробув у неї довгенько. Коли вийшов на вулицю, було вже темно. Вирішив додому йти пішки. По дорозі зупинився біля бару «Скеля». Зайшов усередину. У залі, біля одного із столиків, побачив знайомих — дівчину й хлопця. Підсів до них. Всі разом випили горілки та пива. Мирон уже мав намір продовжити свій шлях додому, на вулицю Сосюри, навіть піднявся із-за стола, але до них підійшло двоє молодих хлопців. Одного з них Мирон трішки знав. Звали його Віктор. Він і запитав: — Нам із Віталієм біля вас можна присісти? — Сідайте, — погодився Мирон. Знову довелося пити. Горілку та пиво замовляли по черзі. Першими залишили зал Віктор із своїм другом Віталієм, але стали неподалік й спостерігали за всіма, хто виходив з бару. Через кілька хвилин вийшов, похитуючись, і Мирон, попрямував додому вулицею Наливайка. Коли відійшов на півсотню кроків, Віталій сказав: — Наздоженемо! Віктор схвально кивнув головою... Мирон, хоча й був уже напідпитку, але відчув, що за ним хтось біжить. Обернувся, побачив Віктора та Віталія. Хлопці порівнялися з ним. Несподівано Віктор підскочив до Мирона і вдарив його кулаком в обличчя. Мирон впав. Ті почали його молотити ногами. Віталій витяг з його кишені мобільний телефон «Сіменс». — Знімай дублянку! — наказав Віктор. — Вона тобі не потрібна, через кілька днів потепліє! Мирон дорогу дублянку, за яку заплатив тисячу гривень, знімати не хотів. Грабіжники стягнули її самі й побігли у двір дитячого садка, що був неподалік. — Давай мені дублянку, може, я її комусь продам, і чекай тут. Зараз я повернусь, — сказав Віталій. Повернувся він через півгодини. — Продав щось? — кинувся до нього Віктор. — За вісімдесят гривень продав мобілку. Дублянку комусь всучимо завтра. А зараз ходімо в бар. Грабіжники навідалися спочатку в бар «Магнолія», потім побували в барі «Брама». В обох барах пиячили. І лише коли вже не було грошей, розійшлися по домівках. А пограбований і побитий Мирон наступного дня звернувся у Луцький міський відділ внутрішніх справ й розповів, що з ним сталося вчора пізнього вечора. Працівники міліції почали шукати злочинців... Віктор Бойчук давно дружив із Денисом Шабловським, і хоч той був на чотири роки за нього старший, але щось їх об’єднувало. Можливо, те, що обидва уже побували на лаві підсудних. А, може, те, що, незважаючи на молодий вік, мали спільний невтішний діагноз: опійна наркоманія. Нерідко разом і в чарку заглядали. Тижнів через два після того, як Віктор разом з Віталієм пограбували лучанина Мирона, Бойчук зайшов до Шабловського. — Вколотися не хочеш? — запитав Денис, щойно той переступив поріг. — Маєш щось? — зрадів Віктор. — Маю, але ходімо до тебе й виготовимо наркотик, бо в мене в хаті батьки, — пояснив Денис. Хлопці пішли до Бойчука, котрий проживав на вулиці Конякіна. Вдома у нього нікого не було. На кухні Шабловський витяг з кишені якісь таблетки, котрі купив в аптеці «Сальве», розтовк їх на порошок у чашці, полив марганцовкою. Щось ще туди кинув. Через кілька хвилин рідину можна було використовувати. Денис набрав її у шприц й чашечку передав Віктору. — Це для тебе, — пояснив. Бойчук витяг з кишені свій шприц, взяв у руку чашечку, аби набрати в нього рідини. Вколотися ніхто не встиг, бо несподівано відчинилися двері й в кімнату зайшли працівники міліції. Наркомани так і закам’яніли із шприцами в руках. Міліція шприци та наркотичну рідину конфіскувала, а наркоманів відвезла в Луцький міський відділ внутрішніх справ. Проти обох була порушена кримінальна справа. Бойчук із своїм спільником не лише побив та пограбував Мирона, але вчинив ще чимало злочинів. Зокрема, обкрадав автомобілі, кіоски на ринку, викрав навіть мобільний телефон в аптеці «Сальве», котра знаходилася в тому ж будинку, де сам проживав. Крадене продавав, а гроші прогулював у барах. Тепер і за це довелося відповідати...
А В СУМОЧЦІ БУЛА ТИСЯЧА ГРИВЕНЬ... Грабежами та крадіжками вирішив роздобувати гроші й дев’ятнадцятирічний житель Маневич Максим Казак. Одного дня він посварився із матір’ю, гримнув дверима й поїхав у Луцьк. Сказав, що в обласному центрі шукатиме роботу. Проте робота його не дуже цікавила. У Луцьку познайомився з такими ж, як сам, любителями спиртного Петром та Святославом. Ночував, де доведеться. Гроші роздобував також, де міг. Часом допомагали хлопці. Того вечора вони втрьох стояли на проспекті Грушевського, оглядали лучан, котрі проходили повз них. Правда, перехожих було небагато, бо вже стемніло. Побачили самотнього чоловіка років під п’ятдесят. Це був житель села Сирники Луцького району Микола. Він підійшов до зупинки, що неподалік стадіону «Авангард», й чекав маршрутне таксі, аби їхати додому. — Той чоловік, певне, має гроші. Попрошу, а не дасть, заберу силою, — сказав Казак. — А ви спостерігайте, щоб ніхто не йшов. Казак підійшов до чоловіка. — Може, дасте мені пару гривень, — попросив. — Немає у мене грошей! А якби й були, то не дав би, бо такі, як ти повинні працювати, а не просити! — сказав незнайомець. Казак відчув себе ображеним. Він підскочив і вдарив Миколу в лице. Чоловік почав відбиватися. На допомогу Максиму кинувся Петро. Вдвох збили з ніг незнайомця, почали копати. Але обшукати не встигли. Святослав, котрий стояв неподалік, гукнув, що йдуть якісь люди. Всі кинулися навтікача й сховалися за огорожею стадіону. Закривавлений Микола піднявся із землі й побрів до обласної лікарні, аби йому надали допомогу. Там у нього виявили струс мозку, забійні рани голови, перелом кісток носа, синці на обличчі та грудях. Невдала спроба забрати гроші у незнайомого чоловіка розізлила Казака. — Зробимо ще одну засідку, — запропонував Максим. Петро погодився, а Святослав сказав, що йде додому. Максим і Петро знову стояли неподалік лікарні. Побачили, як з гастроному вийшла стара жінка. В руках тримала чорний поліетиленовий пакет. Це була пенсіонерка Дарія. Грабіжники зрозуміли, що вона прямує додому. Пішли за нею, швидко її наздогнали. Звалити стару на землю було не важко. Коли вона впала, Казак затулив їй рота рукою, аби не кричала. Пакет вирвали і втекли. Відбігли далеченько й тоді почали оглядати, що в ньому. Там був буханець хліба, шматок ковбаси, п’ять гривень. — Щось не щастить нам, — сказав Максим. Грабіжникам пощастило уже наступного разу. Того вечора вони брели вулицею Арцеулова. Надворі було темно. Лише ліхтарі тьмяно блимали. Побачили жінку, котра йшла попереду. Це була лучанка Людмила. Через плече у неї висіла жіноча сумочка. Максим та Петро прискорили крок й пішли за нею. Жінка була вже біля під’їзду свого будинку, коли її наздогнали. Казак підскочив й шарпнув за сумку. Жінка впала, але сумки з рук не випустила. Швидко піднялася. На неї накинулися уже вдвох. Вона падала, піднімалась , але сумку не випускала. Казак знову щосили зі злості рвонув до себе сумку. Цього разу у міцно стиснутих кулаках жінки залишилася лише ручка. Людмила почала кликати когось на допомогу, але грабіжники вже зникли в темряві. Грабіжники зупинилися біля якихось кущів. Розкрили сумку тремтячими від нетерпіння руками, мабуть, відчували, що там мають бути якісь цінності, інакше незнайомка не боролася б за неї так відчайдушно. У сумці були тисяча гривень, наручний годинник, косметика. Подерту сумку й косметику викинули в кущі, гроші Казак сховав у кишеню, й обидва попрямували до найближчого бару. Скільки б не щастило грабіжникам, але, як правило, вони опиняються на лаві підсудних. Потрапили на неї Бойчук, Шабловський, Казак. Віталій та Петро вчасно зникли і зараз розшукуються. Немає сумніву, що й вони не уникнуть кари. Луцький міськрайонний суд за скоєні злочини засудив Віктора Бойчука на сім років і один місяць позбавлення волі; Дениса Шабловського — на п’ять років і один місяць; Максима Казака — на сім років. З Бойчука буде стягнуто п’ять тисяч гривень на користь потерпілих, з Казака — тисячу гривень. Крім того, в обох конфісковано все належне їм майно. Казак та Шабловський подали скарги до апеляційного суду області. Казак писав, що не має ні роботи, ні спеціальності, ні належної освіти. Мусив, мовляв, грабувати і красти, бо хотів їсти. Варто додати, що не тільки хотів їсти, але й пити горілку. Не сказав лише правди, чому залишив школу, а потім втік від матері з Маневич. Апеляційний суд області вирок Шабловському залишив без змін, а Казаку ухвалив остаточний вирок — п’ять з половиною років позбавлення волі. Серед народу здавна існує приказка про те, що темна ніч — мати грабіжників. Але варто, мабуть, сказати й про таке. Чимало людей в певній мірі сприяють грабіжникам, коли пізно ввечері або й вночі самотньо ходять вулицями із значними сумами грошей, мобілками, золотими перснями, ланцюжками, іншими дорогоцінними речами. Злочинці «клюють» на це, як риба на добру наживку.