Не думала, що доведеться повертатись до цієї історії двадцятирічної давності, яка стала сюжетом однієї з публікацій в сторінці “Клуб щасливої сім’ї” (так колись називалась сторінка “Любить! Не любить”)...
Не думала, що доведеться повертатись до цієї історії двадцятирічної давності, яка стала сюжетом однієї з публікацій в сторінці “Клуб щасливої сім’ї” (так колись називалась сторінка “Любить! Не любить”). Та ось під час відрядження в Турійський район я потрапила у село Миляновичі, де зустрілась із секретарем сільради Оленою Матвіїв. І виявилось, що переді мною була жінка, яку я бачила дев’ятирічною дівчинкою.
Катерина ЗУБЧУК
-А ви уже були у нашому селі,— сказала Олена. — Ви моїх маму й тата мирили... Слово за словом, і в уяві відтворюється ця поїздка у Миляновичі, яка була, як згодом я встановила, взимку вісімдесят сьомого року, і публікація “Порадьте Галині”, зміст якої коротко можна передати так: чи можна зберегти сім’ю, якщо чоловік вирішив вилікуватися від алкоголізму? Правда, спочатку я їздила у виправно-трудовий профілакторій, який знаходився в Горохові. З цього закладу мені, як ведучій “Клубу щасливої сім’ї” надійшов лист від одного з молодих чоловіків, який просив допомоги, бо не знав, як зберегти сім’ю. У профілакторій герой публікації Олександр потрапив за рішенням районного суду. Як писав чоловік, “досить було одного факту направлення в цей заклад, щоб я назавжди вилікувався від алкоголізму... Та ось я дізнався, що дружина подала на розлучення, мотивуючи тим, що в останні два роки я зловживав спиртним, влаштовував скандали...”. А далі те, що й спонукало його звернутись у редакцію: “Що мені робити? Адже розлучення — це велике нещастя для дітей, яких у нас двоє,— як же вони без мене, як я без них? Я писав дружині, благав не робити цього, адже колись вона говорила: “Якби ти не пив, то кращого чоловіка і бажати не треба”. І я зараз твердо обіцяю (це не просто слова), що відтепер спиртного до смерті в рот не візьму, адже на карту, як кажуть, поставлена доля чотирьох людей”. Одержавши листа, я зустрічалась з його автором. Ми говорили про те, як ці двоє людей побрались. Виявилось, що вони вчились в одному класі. З шостого класу дружили, а потім покохали одне одного. Одружились. Згодом, уже в Миляновичах, розмовляла з дружиною цього чоловіка, яка з болем відкривала душу: “Я ночувала де прийдеться, бо як заявиться п’яний, то що тільки не витворяв! І з ножем кидався... А мені ж двадцять сім літ, не хочеться в могилу...”. Розповідала жінка, що пив Олександр часто, особливо в останні роки. Копійка в хаті не затримувалась. Був навіть дієздатності позбавлений. Зважаючи на це, жінка вже подавала заяву на розлучення, але забрала. Шкода стало дітей. А чоловік по-іншому це зрозумів: вирішив, що його пошкодувала, “взяв у голову, що ніде не подінусь”. А з виправно-трудового профілакторію, потрапивши на примусове лікування, Олександр писав дружині: “Я тебе ніколи нічого не просив, а тепер прошу повірити мені”. І на прощання героїня моєї публікації сказала: “Поїду я до нього. Поговоримо. Побачимо, як воно буде далі...”. Імена подружжя тоді були змінені. Так само й точна адреса, де жила сім’я, не вказувалась. Хоч, як сказала їх дочка Олена, в селі всі здогадались про яких це Олександра та Галину пише газета. Тепер, з дозволу цієї ж дочки, скажу, що мова йшла про Михайла і Надію Киричків. — Ми довго зберігали вирізку і з самою розповіддю про моїх батьків, і з тими відгуками, які прийшли на неї від читачів,— говорила Олена. — І до сьогоднішнього дня я з особливим інтересом читаю кожен випуск сторінки про любов — чи то щасливої, чи нещасної. Щодо відгуків, то їх було багато. Власне, публікація “Порадьте Галині” закінчувалась зверненням до читачів, зокрема представництв жіноцтва, з проханням висловити свої міркування. Хотілось почути, як би вони зробили на місці моєї героїні. І в листах, які надійшли в редакцію, жінки не лише говорили про те, чи можна зберегти сім’ю, якщо чоловік пристрастився до горілки,— у кожному з них була ще одна життєва доля. Були роздуми про те, що потрібно людині для щастя, для повноцінного життя. І, головне, як важливо мати поряд близьку і рідну людину, мати хорошу сім’ю, де і радощі, і турботи навпіл, де діти оточені батьківським теплом. Відгукнулись здебільшого жінки, які, як і моя героїня, зазнали, що таке чоловік-п’яниця, але які були переконані і в іншому — багато що можуть зробити взаємна любов та повага, бажання зберегти сім’ю. В листах не було категоричних порад, зате були міркування над прожитим і пережитим, над тими уроками, що здобуті власним досвідом. Звертаючись до героїні публікації, одна з лучанок розповідала: “Мені тридцять років, сімейний стаж — тринадцять літ, дочці — одинадцять. Не все у нас добре складалося. І також через горілку. Я теж не раз думала про розлучення, але зупиняв жаль до чоловіка. Я розуміла, що коли покину його, то пропаде людина. І я все чекала, сподівалася. Часто вмовляла: “Ходімо в лікарню”. Таки вмовила. І ось тепер ми з жалем згадуємо ті роки, що минули в алкогольному дурмані”. Були тоді листи й від чоловіків. І з однією здебільшого порадою: “Повірте своєму Олександрові”. Мовляв, ті, з ким він пиячив, не допоможуть йому, а жінка, яка прожила з ним дев’ять літ, не може залишатись байдужою, коли бачить, що він гине. Ось так наша газета мимоволі взяла на себе роль посередника між двома молодими людьми (і не тільки ними), сімейне життя яких летіло шкереберть. І цілком можливо, що участь газети зіграла свою роль у тому, яке продовження мала життєва історія подружжя з Милянович. — Мама і тато тоді помирились,— розповіла мені дочка Киричків Олена. — Більше того, — у мене з братом з’явилась ще одна сестричка — наша наймолодша Оксана. Олена мала дев’ять літ, коли батьки ледве не розлучились. Здається, ще з овсім мала була, але вона, як сама каже, все бачила й розуміла. І раділа, коли батько після лікування повернувся додому (в сім’ї, до речі, був негласний поділ: Олена — татова донька, вона на нього й схожа). — На жаль, тата вже давно нема, — говорить Олена.— Зовсім молодим, у віці Ісуса Христа, загинув він... Це сталось у 1991 році. В селі у когось загорівся хлів. Михайло Киричко кинувся гасити вогонь. Рятуючи чуже майно, він отруївся чадним газом. До речі, до цієї історії я повертаюсь і з дозволу дружини Михайла Надії Гнатівни. Це вона мені розповіла: — В останні роки у нас з Михайлом наладилось життя. Та ось нещасний випадок забрав чоловіка. Не віддавав він заміж нашу Олену (а вона така рання, як і батьки,— ще сімнадцяти літ не мала, як заміж вийшла — прим. авт.), не довелось йому тішитись внуком і внучкою, яких вона подарувала. Думаю, ця давня історія зачіпає проблему не менш актуальну і в наші дні. Дуже багато сімей руйнуються сьогодні якраз через те, що чоловіки все проміняли на горілку. Хтось із жінок якщо не мириться з цією бідою, то, принаймні, терпить чоловіка-п’яницю. Терплять заради того, щоб, як їм здається, діти не були обділені, залишившись без батька. А хтось, особливо це стосується молодих, вважає, що від такого терпіння діти тільки страждають. Сама дочка мого колишнього героя, маючи одинадцять років сімейного стажу, зараз уже не так думає, як тоді, коли була дев’ятирічною дівчинкою. — Тоді я по-дитячому розмірковувала,— каже Олена. — Мені хотілось, щоб у мене з братом був батько. І я одного бажала — аби мама з татом не розлучались. Зараз, уже ставши дорослою, я розумію, яка це біда, коли чоловік п’є. Ясно, що в цій біді чоловіка не треба покидати. Але якщо він сам не хоче поміняти свого життя, то з таким треба розлучатись. І чим швидше, тим краще, щоб менше травмувати дітей.
КОМЕНТАР СПЕЦІАЛІСТА З приводу того, як алкоголізм чоловіків руйнує сім’ю і чи можна вилікувати людину, яка не мислить життя без спиртного, я розмовляла з лікарем психіатром-наркологом вищої категорії Людмилою Пащук. Людмила Володимирівна, яка двадцять років працює в обласному наркодиспансері, говорила: — Все можливо — головне, щоб людина зрозуміла, що алкоголізм — це хвороба на все життя. І одне спасіння від неї — навчитися жити без спиртного. Тому, що вживати по двадцять грамів, як всі залежні від алкоголю мріють, — такого не буває. Нема на світі такого лікування, яке могло б дати можливість пацієнту в якого є, скажемо так, патологія в голові на фоні алкоголю, вживати спиртне в мінімальних дозах. Або, якщо по-іншому говорити, — дотримуватись культури пиття. Мені часто доводиться мирити подружжя. Бо там, де є хвороба на алкоголізм, — там і дисгармонія в сім’ї. На мою думку, деякі дружини неправильно себе ведуть, коли чоловіки зловживають спиртним. Вони перебирають на себе функції чоловіка. Такі жінки, якщо чоловік зап’є, то вони і з “лікарняним” все влаштують, і на роботу підуть — з керівництвом домовляться, щоб “рідного” не виганяли, і гроші на обід ще дадуть з умовою: “Ти ж тільки не пий”. Ця поведінка жінки створює базу для безвідповідальності чоловіка. Лікар психіатр-нарколог з великим досвідом прийшла до висновку: — Жінка, чоловік якої має залежність від алкоголю, не повинна жити тільки його життям і його проблемами. А щодо цих проблем, то треба лише підказувати: “Це твоя проблема і ти мусиш з нею справлятися сам. Якщо ти не в силі з нею справитись, то іди до лікарів”. До речі, за висновком Людмили Пащук, лише двадцять відсотків чоловіків звертаються у наркодиспансер з власної волі. Це ті, хто, як кажуть, доведений до крайньої точки. На жаль, рідко хто, навіть найближчий друг, скаже людині відверто про його залежність. Тим часом чим частіше чоловік буде чути від інших про свою “проблему”, то є надія, що якийсь голос і достукається до нього. Але однозначно, що шлях до того, щоб чоловік зрозумів свої проблеми,— досить довгий. І дуже багато втрат на ньому — і матеріальних, і моральних.
