Курси НБУ $ 29.25 € 31.18
«Хотів би поїхати туди, де «землю хоронили в землі»: спогади старовижівчанина про Чорнобиль

Василю та Галині Будимкам довелось пережити чорнобильське пекло: йому - хоронити радіацію, їй - чекати.

Волинь-нова

«Хотів би поїхати туди, де «землю хоронили в землі»: спогади старовижівчанина про Чорнобиль

Василю Будимку із Кримного, що на Старовижівщині, восени 1987-го довелось ховати глибоко те, що назовні вирвалося із чорнобильського реактора та назавжди змінило і його життя. Радіація була поруч, проникала під шкіру, входила в легені з вологим осіннім повітрям

Їхнє поле – за кілька  метрів  від нашої хати. Ростуть там картопля, пшениця  чи ячмінь. Щороку щось нове, але дбайливо доглянуте. А за нашими березами, через долину, видніється їхній сінокіс. Ще дитиною я бачила його або за кермом трактора або на косовиці. Бо як тільки сонце зійшло, Василь Дмитрович розмашисто  рівненькими рядками скошував цілі оберемки трави. А коса у його руках аж співала.

«Хліб кукурудзяний з дитинства  і зараз пахне»

– Я змалку ходив косити і корів через день пас, починаючи із семи років, – згадує Василь Дмитрович. – Батьки тримали зі  сто кролів, а може й більше.  Таке от дитинство.  Нас троє було у батьків. Усі хлопці. Пам’ятаю, що матір все шпорталася на городі, Лукерія її звали. І в колгосп вона ходила. І я ще школярем, допомагав їй, бо батько часто болів. А тоді ще треба було в черзі за хлібом стояти пів дня – метрів  сто. А хліб був кукурудзяний, але такий смачний. І зараз пахне. Правда, Галю? – звертається дядько Василь до своєї дружини.

Галина Архипівна лише усміхається і киває головою.

– Правда-правда! А ми гуси дітьми пасли увесь час, тримали їх по 50 штук, – згодом додає жінка. – Ходила льон полоти, буряки сапати з матирою. І не спали до десяти, як зараз молодь, а у 8 годин вже на пасовищі. І не дай Боже, щоб у колгоспне поле зайшла птиця, не те, що людське.

Василь Будимко після восьмого класу пішов вчитися на тракториста в Овадно Володимир-Волинського району. Їздив у Казахстан на практику, цілину орав. Пробув там майже три місяці. Працював на залізничній дорозі на Рівненщині, потім у лісництві та більше на будівництві на Старовижівщині.

«У зоні пробув 39 днів. Згорів – та  й додому»

«На дорогах гриміла військова техніка, йшли навіть танки. Солдати їхали з автоматами. У кого вони мали стріляти? Навколо був новий світ. І новий ворог. У смерті з’явилося багато незнайомих облич. На кілометрах зараженої землі зрізали верхній шар і ховали в бетонних контейнерах. Землю хоронили в землі» (Світлана Алєксєєвич)

Василя Дмитровича відправили на ліквідацію аварії в жовтні 1987-го – тоді йому було 37 років. Як і всі, отримав повістку. Чоловіків тисячами привозили туди після вибуху в рамках широкомасштабної та небезпечної операції, яка тривала з 1986 по 1990 рік.

– Куди везуть – прямо не говорили, а напівнатяками. Хоча й так було зрозуміло. І ось я потрапив до Чорнобиля, – каже чоловік. – Наш полк стояв поблизу села Димарка за 70 кілометрів  від зірваного реактора. А завдання було – дезактивація небезпечних об’єктів. Знімали шар зараженого ґрунту і захоронювали якнайглибше. Рудий ліс – він найнебезпечніший, а таким став тому, що радіація спалила хвою. Після вибуху вітер забрав радіоактивний викид саме в цьому напрямку. Ось цим ми і займалися: землю зішкрібали і ховали у могильниках – глибоких довгих ровах, засипали все землею.

Хотілося б поїхати туди, побачити. Коли до тридцятиріччя трагедії у нашому клубі показували документальний фільм про Чорнобиль, то сиділи всі тихо, ніхто  і не говорив. У Кримному ліквідаторів залишилось лише двоє. Ще Володя Шава.

Коли ліквідатори в’їхали у 30-кілометрову зону відчуження, то побачили таку  картину: вервечкою тягнуться будинки. Вони порожні. Речі, які нікому не належать. Квартири, у яких ніхто не живе. Яблуні, обважнілі від плодів. Прип’ять із населенням у 50 тисяч мешканців спорожніла за одну ніч.

– Було якось моторошно від цього, але потім просто втягнувся  у роботу, – розповідає Василь Дмитрович. – Трудився на тракторі – спочатку біля самої станції засипали все, там страшенно фонило. А як хоронив те, що з криші скидали, то мені відразу сказали: «Їдь на найбільшій швидкості, не затримуйся». Працювали по три години, а потім по цілих сім. Що мені не подобалося, то те, що нас  старші офіцери підганяли, мовляв, давайте швидше. А  я кажу: «Ми ж тільки трохи присипали землею, воно ж радіоактивне, так не годиться». А виявляється, що вони премії отримували за більший обсяг проробленої ділянки. Але я їх не слухав, хоронив, як треба. Сосну одну спеціально залишили, вона схожа була на підсвічник  у церкві. Все було схоронене, а вона стояла і  сама впала. Радіація з’їла.

У зоні пробув 39 днів. Згорів – та  й додому. Нас так і називали – бійці невидимого фронту. Відразу пив дуже багато молока. Хотілося б поїхати туди, побачити. Коли до тридцятиріччя трагедії у нашому клубі показували документальний фільм про Чорнобиль, то сиділи всі тихо, ніхто  і не говорив. У Кримному ліквідаторів залишилось лише двоє. Ще Володя Шава. Приїхав  додому  у тій формі, що і працював, закопав  її у багнах,  навіть до хати не заходив. Годинник на руці був, теж його закопав у землі. Уже нашій, волинській. Ось радіація з тих пір всередині мене сидить – у кістках, у тканинах, не знаю де ще. Хвороби у нас – як і в усіх інших. Тільки частіше і гостріше проявляються.

Вражений променевою хворобою ліс у Чорнобилі  і досі  стоїть. Найближчі до станції 120 гектарів насаджень нараз поруділи. Їх викорчували і схоронили звичайні чоловіки, які живуть десь з нами по сусідству.

Читайте також: Живе у Чорнобилі вже 35 років: 84-річна бабуся біля хати садить квіти і вирощує городину


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel