«ЛЮБЛЮ ФАРШИРОВАНУ РИБУ, ВАРЕНИКИ ЗІ ШКВАРКАМИ І ХОЛОДЕЦЬ»

Сказав напередодні свого 70-річчя відомий режисер Роман Віктюк .

Наш кореспондент Лариса Марчук зустрічалась з метром сцени за горнятком кави
у Львові в палаці Потоцького, де нині розташувалась експозиція західно-європейського мистецтва.

-Романе Григоровичу, як часто ви буваєте у Львові ?
— По кілька разів на рік. Цього літа приїздив тричі. Зупиняюсь завжди у своїх сестер. Вікна їх квартири виходять на пам’ятник Данилові Галицькому. Отож, кожного ранку я вітаюсь з Галицьким королем. Сестри мене чудово приймають, готують улюблені мої страви - фаршировану рибу, вареники зі шкварками, холодець, паштет. Вони навіть не змінили в моїй колишній кімнаті інтер’єр. Все залишили так, як я на початку 70-х залишив Львів. Вечорами ми всі збираємось на кухні і моя родина з цікавістю мене слухає.
— І про що ви розповідаєте?
— Про свої гастролі, про свої зустрічі. Якось, будучи в Парижі, я згадав про річницю смерті своєї мами. Вирішив піти до церкви і поставити свічку та помолитись. Однак не знав, де знаходиться православна церква. Тоді запитав першого перехожого парижанина. Той мене зрозумів і завів до церкви, та коли я розговорився зі священиком, то був вкрай здивований, бо потрапив до греко-католицького храму. Я зрозумів, що сам Господь мене сюди привів, бо цього хотіла моя мати.
— Журналісти на Заході зробили фільм, де вас зобразили як найбагатшу людину. Ви ходите по залах своєї розкішної картинної галереї, милуєтесь безцінними творами мистецтва. У вас дійсно є така збірка картин?
—Так, я знаю цей фільм. Якось я гостював у Нью-Йорку в одних своїх заможних друзів і там мене відзняли якісь місцеві тележурналісти, приписавши мені цю розкіш. Та я не став нічого пояснювати. Нехай думають, що то все моє.
— Але ви дійсно одягаєтесь у відомих кутюр’є?
— Так. Ось, наприклад, цей золотий перстень подарував мені Версаче. На ньому зображена голова лева. Ця річ мені подобається. Люблю носити барвисті оригінальні маринарки, так галичани називають піджаки.
— Нещодавно ми святкували 150-річчя від дня народження Івана Франка. Я знаю, що ви ставили також Івана Франка на сцені. Коли і де це було?
— Я вже тоді працював у МХАТі. Ми готувались до 50-річчя СРСР. Олег Єфремов якось запитав мене, що б ми могли поставити українське. Я запропонував Івана Франка „Украдене щастя”. Головну роль виконував Бурков. Я тоді товаришував з дружиною канадського посла і попросив її, щоб вона записала на плівку службу Божу, тобто літургію, яка правиться у греко-католицькому храмі. Вона привезла мені цю плівку. Саме ця літургія послужила фоном до вистави.
На той час то було ризиковано, адже греко-католицька церква в СРСР була заборонена, і якби КДБ рознюхало, то можна було і до тюрми потрапити. Але я завжди зневажав стукачів та зрадників, і Бог завжди мене оберігав від можливої біди . Тому я не боявся, бо вірив у справедливість. І уявіть собі, що літургія звучала з московської сцени, звучала і по Всесоюзному радіо, яке тричі транслювало „Украдене щастя”. Я звернувся до радіожурналістів з проханням передати мені листи-відгуки на виставу , бо думав, що знайдеться якась сволоч і видасть мене. Але ніхто не написав, що то була за музика і спів, хоча я певен, що були обізнані священнослужителі, котрі добре знали, що то за спів і що то за музика, але ніхто мене не видав. І я гордий з того, що тоді набрався сміливості і реалістично відтворив Івана Франка на московській сцені.
— Романе Григоровичу, розкрийте таємницю, що допомагає вам так добре виглядати у свої 70 років і зберігати прекрасну спортивну форму?
— Любов до навколишнього світу. Я сприймаю світ таким, яким його створив Господь. Треба любити життя і воно тобі відплатить тим самим.
А щодо рецептів на рахунок того, що їсти, то почув від японців ось таке.
Вранці натщесерце з’їсти тоненький шматочок сала і запити це 33 грамами горілки. Прекрасне тонізуюче!