Напевно, кожен, хто буває у Парижі, обов’язково приходить до Ейфелевої вежі. Хочеться побачити цю сталеву споруду, зведену за проектом інженера Ейфеля до всесвітньої виставки як символу технічного досягнення. А на пам’ять зробити знімок біля споруди трьохсотметрової висоти...
Катерина ЗУБЧУК
Напевно, кожен, хто буває у Парижі, обов’язково приходить до Ейфелевої вежі. Хочеться побачити цю сталеву споруду, зведену за проектом інженера Ейфеля до всесвітньої виставки як символу технічного досягнення. А на пам’ять зробити знімок біля споруди трьохсотметрової висоти.
Вісімнадцятирічний юнак Валерій Середа з села Вишнів Любомльського району по-своєму здійснив таке бажання: він зробив Ейфелеву вежу із дерева, і тепер вона є у нього вдома. А одного зимового дня на подвір’ї будинку, де Валерій живе з батьками та сестрою, постала білосніжна Останкінська вежа, яку він зліпив, взявши за основу соснового стовпа. У фотоальбомі хлопця є знімок, на якому він стоїть біля свого витвору. Є в його доробку й інші висотні споруди, зроблені з дерева з дотриманням точного масштабу. А в планах — взятись за статую Свободи, яка зустрічає всіх, хто прибуває у Нью-Йорк, — найбільший порт США. З Валерієм ми спілкувались дещо незвично: я писала в блокноті запитання, він на них письмово відповідав. Справа в тому, що хлопець — вихованець Володимир-Волинської школи для дітей з вадами слуху. Сьогодні він — одинадцятикласник. Чотири роки тому закінчив у древньому місті художню школу у викладача Ігоря Мацюка. А перші його малюнки були зроблені в 1999 році. Валерій малює олівцем, гуашшю, аквареллю, передаючи те, яким він бачить світ. Зокрема, є в нього натюрморти, портрети. І коли нам потрібно було зробити знімок для газети, то ми й спробували відтворити момент роботи з олівцем. Буквально за дві хвилини на чистому аркуші паперу вже були обриси мужнього чоловічого обличчя з правильними пропорціями. Не випадково директор Любомльського краєзнавчого музею Олександр Остап’юк сказав: — Є у Валерія Божа іскра... Олександрові Дмитровичу ми зателефонували, дізнавшись від Валерія, що він уже був у музеї, показував там свої роботи —дуже хотілося б йому, щоб колись у рідному райцентрі експонувалась його виставка. — Я бачив роботи Валерія,— говорить Олександр Остап’юк. — Є серед них, звичайно, і дитячі, примітивні (певно, й раніше зроблені), але є й такі, які заслуговують на увагу. Я вважаю, що молодим, талановитим людям з вадами потрібна особлива підтримка. Доречно згадати, що колись у Любомлі вчасно підтримали Валентину Михальську. І тепер ми її знаємо як художницю, в якої вже було чотири виставки... На запитання про плани на майбутнє хлопець відповів, що мріє вчитися після школи в Ужгороді — в Інституті образотворчого мистецтва. Побажаємо Валерію, щоб у його житті було багато зустрічей з добрими, небайдужими людьми, які допоможуть йому у здійсненні цієї мрії.
