БАНДИТИ З УДАВКОЮ

Двоє молодих чоловіків, котрі ніде не працювали, вирішили пограбувати військового пенсіонера, бо вважали, що в нього є не тільки багато грошей, а й золотих виробів. Пізнього вечора вдерлися до нього у квартиру, коли той уже спав, й накинули на шию удавку.

Анатолій ХОМИЦЬКИЙ,
Володимир КАЛИТЕНКО


НЕПРОШЕНІ ГОСТІ ГІРШІ ВІД ТАТАР
Військовий пенсіонер Олег Любасюк у квартирі фактично проживав сам. Дружина поїхала в Італію на заробітки і вже три роки там працювала. Навідувалась додому рідко, відправляла йому гроші та посилки. Син і дочка жили в Києві. Також приїжджали не часто. Пенсіонер хоча мав чимало вільного часу, але в гості майже ні до кого не ходив. Просиджував в основному вдома. Дружив, правда, також з військовим пенсіонером Олександром Івановим, котрий проживав у тому ж будинку, але в іншому під’їзді. Один до одного приходили в гості. Нерідко разом навідувалися і в бар “Ольвія”.
У понеділок Любасюк понудився до обіду в квартирі сам, потім пішов до Іванова. Дивилися разом по телевізору якийсь фільм.
— Може, прогуляємося по свіжому повітрі?— запропонував гість, коли господар вимкнув телевізор.
— Можна... Скільки ж у хаті сидіти?— погодився Іванов.
Друзі вийшли на подвір’я, постояли кілька хвилин.
— Не завадило б і по сто грамів випити,— сказав Любасюк.
— Куди підемо?
— У бар “Ольвія”, як завжди.
У барі Любасюк замовив пельмені, салат із капусти й, звичайно, по сто грамів горілки. Випили, поговорили, поспішати не було куди. Ще по сто грамів замовив Іванов. Час тягнувся довго. Почало вечоріти. Вже мали намір йти додому, коли Любасюк запропонував:
— Я візьму ще по сто грамів горілки й на цьому завершимо.
Іванов не протестував.
Любасюк підійшов до прилавка, потягнувся рукою до кишені, але грошей не виявилося. Пенсіонера тут добре знали, спиртного налили. Гроші він пообіцяв принести наступного дня.
З бару друзі вийшли, похитуючись. Більше чомусь сп’янів Любасюк. Проте до свого будинку добрели без пригод, і кожен пірнув у свій під’їзд...
У квартирі Іванова був його син Михайло з дружиною Ольгою та швагро Михайла Віталій Терещук, котрий приїхав до них у гості із села Линів Локачинського району, але не поспішав повертатися додому й уже тижнів три проживав в Іванових.
— Батьку, де ти так довго був?— поцікавився Михайло.
— Погуляли на свіжому повітрі з Олегом Любасюком, трохи посиділи в “Ольвії” та й розійшлися по домівках. Я Олега мусив підвести до самого під’їзду, бо він чомусь сп’янів більше від мене. На другий поверх підніметься сам... Досі, мабуть, уже спить, бо коли йшли, казав, що на сон тягне.
Михайло з Віталієм перезирнулися й, не змовляючись, пішли в іншу кімнату, де нікого не було. Любасюка вони не раз бачили. Знали, що проживає сам, отримує непогану військову пенсію, а ще дружина надсилає долари з Італії, які він не витрачає, а десь ховає у квартирі. Хтось казав, що пенсіонер має чимало виробів із золота.
Михайло з Віталієм давно мали намір обікрасти сусіда, але все щось заважало. До того ж свою квартиру надовго він ніколи не залишав.
— Добра нагода здійснити те, що ми давно задумали,— сказав Віталій. — Але як краще все це зробити?
— Постукаємо у двері. Він відчинить, бо нас знає. Вдаримо його по голові. Доки приходитиме до тями, обшукаємо квартиру.
— А він очуняє й потелефонує у міліцію, як ми вже підемо від нього. Що тоді?
— Прикриємо чимось обличчя, щоб не впізнав. А якщо все ж таки впізнає, тоді сам знаєш, що зробимо.
— Значить, йдемо?
— Звичайно... Надворі вже давно темно.
Віталій та Михайло вдягнулися, прихопили із собою гумові рукавиці та шкіряний ремінь й попрямували до виходу.
— Ви куди?— здивовано запитала Ольга.
— Трішки прогуляємося,— збрехав їй брат.
Перш ніж йти до під’їзду Любасюка, вони на подвір’ї розпили пляшку горілки для хоробрості. Потім піднялися на другий поверх, де проживав пенсіонер...

ДЕ ПОДІВСЯ СУСІД?
Іванов хотів уже стукати в двері, але помітив, що вони чомусь трішки відхилені. Обидва зайшли в коридор, ввімкнули світло. У квартирі було тихо. Швидко вдягнули гумові рукавиці.
— Пенсіонер був п’яний, тому й забув замкнутися,— зробив висновок Терещук.
Любасюк лежав у спальні на дивані, був прикритий ковдрою.
— Ти стій біля нього, а я обшукаю квартиру,— порадив Михайло. — Якщо старий прокинеться, гукай мене.
Терещук підійшов до дивана й став біля голови господаря квартири, тримаючи в руці ремінь.
Чоловік несподівано заворушився. Можливо, почув, що по квартирі хтось ходить, чи просто хотів перевернутися на інший бік. Терещук перелякався, що той зараз розплющить очі й впізнає його. Він кинувся до пенсіонера, накинув йому на шию ремінь й почав душити. Той спросоння та ще, будучи напідпитку, майже не чинив опору. Через кілька хвилин затих.
Почувши якийсь шум, прибіг у спальню Михайло.
— Ще живий?— запитав.
— Уже готовий,— буркнув Терещук, знімаючи ремінь із шиї старого.
Бандити почали уже вдвох нишпорити по квартирі, повикидали усе із шафи на підлогу, здерли із стіни килим, бо думали, що під ним щось цінне сховано, у шафі із парадного мундира колишнього підполковника зняли кілька нагород, сподіваючись їх комусь продати. Знайшли гроші та золоті вироби. Прихопили із собою також пневматичний пістолет, який Любасюк колись купив, перебуваючи в Чехії.
Вбивці на Варшавському ринку продали майже всі крадені речі...
Наступного дня Олександр Іванов, як завжди, чекав Олега Любасюка. Його не було. Не прийшов він ні на другий, ні на третій день. Іванов був здивований.
“Невже Олег кудись поїхав і нічого не сказав? Але ж він ніяких мандрів не любить. А, може, захворів? Міг би потелефонувати”,— розмірковував Олександр.
Син також сказав, що не бачив цими днями Любасюка.
Здивувало раптове зникнення пенсіонера і одну із його сусідок. Вона вирішила зазирнути через балкон у його вікно. Помітила, що у квартирі цілковитий розгардіяш, чимало речей чомусь валяються на підлозі. Відчувши, що трапилась якась біда, потелефонувала у Луцький міський відділ внутрішніх справ.
Через кілька хвилин прибули працівники міліції. Вони проникли у квартиру й побачили у спальні задушеного господаря. Хто і за що його позбавив життя, було невідомо. І тільки коли приїхали у Луцьк із Києва діти Любасюка, а з Італії — дружина, стало зрозуміло, що батька й чоловіка вбили невідомі грабіжники.
Як не замітали вбивці свої сліди, але їх розшукали. Під час слідства, зрозумівши, що уникнути кари не вдасться, вони про все розповіли. Виявилося, що жоден із них ніде не працював. Терещуку минуло дев’ятнадцять років, Іванову — двадцять чотири, але горілку вже почали полюбляти. Та й жити хотілося на широку ногу. Тому й згодилися, довго не роздумуючи, позбавити життя пенсіонера. Михайло побував уже раніше на лаві підсудних, але ніяких висновків для себе не зробив.
Колегія суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду області позбавила волі Віталія Терещука та Михайла Іванова на п’ятнадцять років кожного. В обох конфісковано все належне їм майно.
Верховний Суд України вирок залишив без змін...
Мати Олега Любасюка не дочекалася справедливої кари вбивцям. Дізнавшись про страшну смерть сина, також одразу померла...