Ці записи-думки є особистою інтелектуальною і душевною власністю однієї особи. Будь-яка схожість героїв на реальних людей — це домисел того, хто читає цей щоденник. Сподіваюсь, він стане своєрідною школою життя для інших самостійних, але менш сміливих панн і оберігатиме їх від подібних помилок, через які вона пройшла...
Ці записи-думки є особистою інтелектуальною і душевною власністю однієї особи. Будь-яка схожість героїв на реальних людей — це домисел того, хто читає цей щоденник. Сподіваюсь, він стане своєрідною школою життя для інших самостійних, але менш сміливих панн і оберігатиме їх від подібних помилок, через які вона пройшла.
ВИМУШЕНИЙ СЛУЖБОВИЙ РОМАН
(Продовження. Початок у “Волині” за 30 вересня, 14 і 28 жовтня).
Мого “штатного” мучителя Полковника Зіка звільнили з посади, коли подув політичний вітер іншого кольору… Зізнаюсь, у хвилини, коли незаслужені образи було важко переварити, я навіть мріяла про такий розвиток подій. І ось Зік вже не бігає коридорами в пошуках чергової жертви, не лікується “методом крику” від можливого інсульту (теорією “помічного крику” цей керівник неодноразово пояснював своє садистське ставлення до підлеглих). Дивно, але робота стала тихим болотом, наради нецікавими, а колеги переляканими від несподіваної свободи. Треба визнати – завдяки “чорному” піару Зіка я завжди була в центрі уваги, не обійшлось і без відірваних ґудзиків і обіцянок “дати в лоб”. Такі вони, сучасні українські керівники на шляху до демократії і Євросоюзу… У цивілізованій країні на поведінці Полковника можна було б підзаробити, подавши до суду за образу честі і гідності. А в нашій заробиш лише невроз і вегето-судинну дистонію. Зік був надзвичайно постійний у своїх судженнях. При будь-якій нагоді він повідомляв присутнім, що я повна дурепа, не вмію скористатись моментом, не вмію працювати, не вмію спілкуватись… І так цілих два роки. Врешті-решт, я вирішила спрямувати наші стосунки, що вже пахли садомазохізмом, в інше русло, і самій виступити у ролі режисера та тирана одночасно. Тепер кожен робочий день розпочинався з візиту в кабінет Зіка. Не чекаючи образ і погроз, я сама почала плакати і скаржитись на самотність та проблеми. Щоранку я змушувала Полковника аналізувати причини мого незаміжжя. Цей керівник, як комсомольський функціонер в минулому та батько двох дорослих синів в сучасності, дуже любив пофілософствувати на подібні теми, бо стояв на порозі вибору чергової невістки. Минав час, і я вже знала навіть такі подробиці з життя Зіка, як стрижка улюбленого пса і вартість чергового “Мерседеса”. А робота без “сльозотерапії” стала просто неможливою. — Навіщо ти це робиш? - якось запитав мене наш Найбільший Бос. — Бо від ненависті до кохання лише один крок. А в житті, як в камасутрі: сьогодні ти зверху, завтра знизу. І невідомо де краще, адже в кожній з цих поз важливо вміти отримувати задоволення. Мучать лише тих, кого люблять… Після цих слів “виліт” за двері мені був просто гарантований. Ще один “високий” чоловік подумав, що я дурепа. Проте за кілька хвилин, оговтавшись, Найбільший Бос додав: — Незважаючи ні на що, я поважаю тебе як професіонала. Дорогою додому я остаточно зрозуміла - чоловіки дійсно люблять дуреп. Загадкою залишалось лише одне: на кому все ж таки вони одружуються?
