БРАТИ-РОЗБІЙНИКИ

Двоє братів, залучивши неповнолітнього сусіда, почали займатися грабежами. Вони викрали у таксиста «Мерседес», побили й забрали у молодої лучанки гроші та золотий ланцюжок з іконкою... Брати, незважаючи на молодість, уже й раніш побували на лаві підсудних, але вважали, що то був лише прикрий випадок у їх житті. Проте і вдруге опинилися за гратами – цього разу надовго

Петро ФІЛЮК,
Володимир КАЛИТЕНКО

«МЕРСЕДЕС» ЗАБЛУКАВ У НІЧНІЙ ТЕМРЯВІ
Була неділя. Брати Іван та Сергій Грибельні разом із своїм сусідом Олександром Смілянським та дівчиною Івана Наталкою відпочивали в нічному клубі «Корида», що біля кінотеатру «Промінь» у Луцьку. Тут можна було випити спиртного, послухати музику, потанцювати, отож, і сиділи майже до третьої години ночі.
Нарешті Наталка сказала:
— Здається, мені уже час додому. Ходімо на стоянку таксі.
Стоянка була поряд. Через кілька хвилин водій «Мерседеса» Ігор Степанюк уже віз нічних мандрівників. Проте в салоні Наталка чомусь посварилася з Іваном, зупинила автомобіль і вийшла.
— Нехай собі чимчикує пішки, — посміхнувся Іван.
— А ми тепер куди поїдемо? — подивився на хлопців Олександр.
— До Цуманського цукрового заводу скільки буде коштувати, якщо туди нас підвезете? — запитав Сергій у водія.
— Тридцять гривень.
— Згода, поїхали.
На вулиці Львівській таксі зупинили працівники ДАІ. Водій вийшов до них. Пасажири залишилися в салоні. Сергій запропонував викрасти новенький «Мерседес». Всі погодилися.
— Що їм треба було? — поцікавився Іван, коли водій знову сів за кермо.
— Нічого особливого... Подивились на мої документи, запитали, куди везу пасажирів, ото й усе... Поїхали далі?
Неподалік цукрового заводу, коли спускалися з гірки, водій значно зменшив швидкість, бо на дорозі було чимало вибоїн. Іван, котрий сидів позаду водія, несподівано схопив його обома руками за шию й наказав:
— Біля заводу не зупиняйся, їдь далі, до села Лаврів. Не надумай здіймати крику, бо із твоїм здоров’ям може бути дуже погано!
У Лаврові зупинились. Село спало, заколисане нічною тишею. Навіть собак не було чути.
— Виходь із автомашини! — наказав Іван таксисту.
Степанюк виходити не хотів, бо зрозумів, що пасажири мають намір викрасти його «Мерседес», якого він лише два тижні тому купив. Тоді Сергій, котрий сидів поряд, вчепився за його куртку й виволік водія із салону й сам сів за кермо.
Автомобіль різко рвонув з місця й зник у темряві. Куди він поїхав, Степанюк не знав. Водій стояв на сільській дорозі й роздумував, що робити. Коли трохи отямився після несподіваного стресу, витяг з кишені мобільний телефон й подзвонив до свого знайомого Святослава, який також працював водієм таксі, розповів йому про пригоду, що сталася, про викрадення його «Мерседеса» трьома невідомими хлопцями.
Святослав терміново повідомив про крадіжку в Луцький міський відділ внутрішніх справ. Через кілька хвилин на місце пригоди приїхала міліція разом із Святославом. Степанюк розповів, як виглядали злочинці, у що були одягнуті, вказав також напрямок, куди вони поїхали.
— Думаю, що грабіжники далеко не втечуть, — висловив думку Святослав.
— Будемо їх шукати, — сказав один з працівників міліції.
— У Луцьку, на вулиці Писаревського, куди я всіх спочатку віз, проживає одна дівчина Наталка, так її називали хлопці. Вона їхала разом із злочинцями, але потім посварилась із тим, що мене в автомобілі хапав ззаду за шию, й вийшла з автомобіля. При потребі її також буде легко розшукати, — додав потерпілий Степанюк.
— Грабіжників знайдемо. Головне, що ви швидко повідомили про крадіжку. Тепер ми знаємо марку автомобіля, в якому напрямку злочинці поїхали, скільки їх та як виглядають. Десь сховати автомобіль вони так швидко не зможуть, розібрати його на запчастини, як іноді роблять, тим більше, — запевнив Степанюка працівник міліції.
Міліцейський автомобіль поїхав услід за злочинцями дорогою, що вела на Рівненщину. Ось-ось мало розвиднітися. Коли працівники міліції під’їхали до села Набережне сусідньої області, то побачили на узбіччі темного кольору «Мерседес». Біля автомобіля нікого не було. Під’їхали ближче й зупинилися. Зрозуміли, що іномарка чомусь врізалася у стовп й була розбита. Злодії, звичайно, втекли й тепер їх доведеться шукати у Луцьку.

НЕБЕЗПЕЧНЕ РЕМЕСЛО
Брати Грибельні та Смілянський, викинувши із салону власника автомобіля, одразу повернутися в Луцьк, де проживали, не зважилися, а погнали «Мерседес», аби замести сліди, на Рівненщину. Їхали швидко. Сергій, котрий вів автомобіль, був, як і всі, напідпитку. А ще й дорога виявилася слизькою. Біля села Набережне не справився з кермом, з’їхав на узбіччя й врізався у стовп. Ніхто не постраждав.
Злочинці зняли з автомобіля магнітолу та радіостанцію й пішки рушили до Луцька. Пройшли небагато. Неподалік дороги побачили якийсь напіврозвалений будинок, полягали у ньому спати, бо їх давно морив сон. А вранці, коли вже зійшло сонце, зупинили автобус на дорозі й повернулися додому.
Братів Грибельних, як і слід було чекати, працівники міліції швидко розшукали й затримали. Проживали вони на вулиці Соборній з батьками. Іван мав двадцять три роки. Сергій був молодший на два роки. Обидва ніде не працювали, своїх сімей ще не створили. Незважаючи на молодість, уже встигли побувати на лаві підсудних.
Ремесло грабіжників, певне, братам сподобалося, бо не забули про нього, а вирішили, що в майбутньому діятимуть обачніше. І ось знову впіймалися. Тож недаремне кажуть: скільки б вовк в кошару по вівці не ходив, рано чи пізно потрапить в руки мисливців.
Під час розслідування справи про викрадення «Мерседеса», виявилося, що на день раніше вони вчинили ще один важкий злочин — пограбували й побили двадцятивосьмирічну лучанку Ларису.
Жінка вийшла з маршрутки біля магазину «Там-Там» й попрямувала додому вулицею Чорновола. Минула церкву. Неподалік дитячої поліклініки брати напали на неї.
Першим підскочив до Лариси Іван. Однією рукою він схопив її за шию, а другою затулив рота, щоб не кричала. Сергій ногою збив її на землю й кілька разів вдарив кулаком у голову. Жінка знепритомніла. Сергій вирвав сумку й грабіжники втекли.
Лариса з півгодини лежала на дорозі, потім важко піднялася й побрела додому. Злочинці завдали їй чималих збитків, адже в сумці були сто доларів та триста сорок гривень, косметика. А ще виявилося, що вони встигли зірвати з її шиї золотий ланцюжок з іконкою.
Ні в міліцію, ні в лікарню Лариса того вечора не наважилася звернутися, бо боялася навіть на подвір’я вийти. Їй здавалося, що бандити можуть стояти неподалік будинку і стежити за нею.
Брати Грибельні залучили до своєї компанії ще й неповнолітнього Олександра Смілянського. Пив горілку разом з ними, а потім всі йшли грабувати. Добре, що до вживання наркотиків не встигли його втягнути, бо під час обшуку в їх квартирі міліція виявила висушену марихуану.
За скоєні злочини Луцький міськрайонний суд Сергія Грибельного позбавив волі на вісім років, Івана Грибельного — на сім років і один місяць, Олександра Смілянського — на п’ять років, але з іспитовим строком, як неповнолітнього. З усіх будуть стягнуті збитки, завдані потерпілим, а це майже чотирнадцять тисяч гривень, та конфісковано все належне їм майно.
Сергій Грибельний не погодився з вироком суду й подав апеляційну скаргу. В ній він, зокрема, писав, що Луцький міськрайонний суд не врахував те, що їх мати тепер залишилася сама, а батько — інвалід, мовляв, через стільки років батьки можуть не дочекатися своїх синів.
Надто пізно Сергія та Івана почала хвилювати доля батьків. А про що ж думали раніше? Батьки, без сумніву, знали, яке небезпечне ремесло освоїли їх діти, й застерігали Сергія та Івана, що рано чи пізно вони потраплять за грати. Сини вчасно не послухали застережень батьків, зіпсували життя собі та їм.
Колегія суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду вирок залишила без змін. Найкращі свої роки брати Грибельні викинули на смітник...