Санаторій “Лісова пісня” став одним із символів Волині. Його працівники постійно презентують перед приїжджими з інших областей, іноземцями нашу гостинність, уміння господарювати і надавати медичні послуги. Та в останні роки здравниця занепала, а колектив бунтував.
Становище змінилось, коли його очолив Віктор Наумович Карпук...
Санаторій “Лісова пісня” став одним із символів Волині. Його працівники постійно презентують перед приїжджими з інших областей, іноземцями нашу гостинність, уміння господарювати і надавати медичні послуги. Та в останні роки здравниця занепала, а колектив бунтував. Становище змінилось, коли його очолив Віктор Наумович Карпук, котрий сьогодні відзначає ювілей.
— Вікторе Наумовичу, у вас “золотий” ювілей і, думаю, чимало людей вважає, що маєте золоте місце. Адже із санаторіями пов’язані спогади про оздоровлення, відпочинок. — На перший погляд, воно виглядає саме так: зона відпочинку, чудове озеро Пісочне, приїжджають гарні компанії... Але якщо побути хоча б один день у цьому заповідному раю у пік курортного сезону і вислухати безліч претензій — одному не подобається кімната, іншому — дієта, третьому — культурна програма тощо, то голова піде обертом. І ви самі бачите, що поки що санаторій має ззовні не блискучий вигляд і коли приїжджають, приміром, багаті кияни, то це їх навіть спочатку відлякує, але коли вони починають приймати лікувальні процедури, йдуть у їдальню, то їхня уява змінюється. Треба справді ще багато зробити, щоб санаторій виглядав так, як кращі здравниці України. — Я бував у санаторіях Закарпаття, де є унікальні мінеральні води, і переконаний, що у головних лікарів, які ними керують, повинні поєднуватися господарський хист і вміння спілкуватися з відпочиваючими, котрі бувають далеко не ангелами. Ви — не медик, як ви сюди потрапили і з чого почали свою діяльність? — У 2001 році колектив санаторію відчув, що в славнозвісній “Лісовій пісні” відбуваються якісь підспудні події. Працівники писали в усі усюди, що оскільки нічого не робиться для поліпшення умов праці і відпочинку протягом останніх років, то, очевидно, санаторій готують до продажу, наразі його знецінивши. Їздили в облдержадміністрацію з вимогою відставки керівника. Я тоді працював головою районної ради й мене викликали керівники області і, м’яко кажучи, запропонували йти директором. Мовляв, у першу чергу треба туди господаря, але ти ще й умієш ладити з людьми. До закінчення строку повноважень голови залишався рік, у мене була й зарплата вища, але відмовлятися було негоже, ніби я злякався. Я роботи ніякої не боюся, корінний мешканець Шацька і теж був зацікавлений, щоб санаторій працював, а не тлів. Почувши про таку пропозицію керівництва області, до мене в кабінет зайшла делегація працівників санаторію і прямо запитали: “Ви йдете працювати чи для того, щоб нажитись?”. Я відповів, що як попрацюємо разом, тоді побачимо. — Вікторе Наумовичу, а де ви до того “нажились”? — Мабуть, це визначення все ж не мене стосувалося, бо за мною нічого подібного не водилося. Після закінчення сільськогосподарського інституту працював головним інженером, заступником голови колгоспу, головою колгоспу, начальником райсільгоспуправління, аж доки депутати не обрали головою районної ради. Я ніколи не зловживав становищем керівника. Ніколи людину задарма не посварив. Я не прихильник репресивних методів, вважаю, що до працівників треба підходити індивідуально. — Але ж не могло бути такого, щоб ви тут, намагаючись навести порядок, не конфліктували, не звільняли?.. — У тому то й річ, що не виникло ніяких непорозумінь. В санаторії — я в цьому переконався — прекрасний колектив. Бувають якісь робочі конфліктні ситуації, але не сварки. Я виступаю тут в ролі менеджера, але маю чудового заступника по медичній частині — Руслану Євгенівну Дибель. Та, власне, я не можу недоброзичливе слово сказати на адресу будь-якого працівника. — Я пригадую, що тут були великі проблеми з опаленням. Вам вдалося виправити становище? — Воду нагрівали рідким пічним паливом, ціна якого була майже така, як дизельного. До тисячі гривень витрачали щодоби для нагрівання води для лікарських процедур. Ми придбали в Житомирі котла, який працює на торфу, без шкідливих викидів. Разом з тим здешевлено в десять разів нагрівання води. Нині купляємо ще один — і проблема опалення буде повністю вирішена. — Спробуйте кількома реченнями прорекламувати нинішню “Лісову пісню”. Так би мовити, вам — безкоштовна реклама як ювіляру. — Я пропоную приїхати читачам “Волині” і пройти курс фітолікування. Маємо бригаду, яка заготовляє лікарські рослини в екологічно чистій зоні, також самі їх вирощуємо. Наша чудова природа сприяє оздоровленню: вода лікувальна, гриби, ягоди. З Португалії уже другий рік їздить один громадянин, котрий годинами ходить по коліна в озері Пісочному, бо переконався, що в нього зникають на півроку болі в суглобах. Приїжджайте і зробіть самі висновки. — Однак у вас є значний недолік: нині по воді не походиш — курортний сезон надто короткий. — До зими наступного року, сподіваюся, збудуємо 25-метровий басейн, де буде підігріта озерна вода. Обладнання для очищення води — французьке. В подальших планах — плавально-розважальний басейн з саунами. Уявіть собі, що у нас уже є новорічна та різдвяна розважальні програми. Цього року тут зустрічали Новий рік майже 400 чоловік, з них 90 — польські громадяни. Усі були в захваті від юшки, смаження сала на вогнищах, катання на санках, риболовлі. — Які у вас плани на майбутнє, на наступні роки? — Хочу попрацювати так, щоб не було соромно перед колективом санаторію, щоб ця здравниця була однією з кращих на Україні. Єдине бажання! Ми організували реабілітаційний центр серцево-судинних захворювань. Адже нині пропонують їхати в інші області. Закупили апаратуру. Лікар-ентузіаст Тетяна Лопошук їздила на курси, запозичує досвід в інших клініках. Ми вдячні новому керівництву облдержадміністрації, яке надало допомогу і вдалося “розкрутитися”, а тепер — лиш би ніхто не заважав. Збудували гарне кафе, де можуть харчуватися іноземці, відпочиваючі з підвищеними вимогами — їм можуть доставляти обіди і в кімнати. Над чим ще треба попрацювати — це вмінню обслуговувати не на провінційному рівні, а на європейському. Але ми вчимося. — У вас міцний сімейний тил? — Чесно кажучи, я не мав бажання іти в санаторій, і коли зібрав депутатів наостанок, то прощався мало не з сльозами. Хоча в раді не все вдалося зробити — були деякі адміністративні перешкоди. І ось дружина Галина мене переконала, що треба переходити на “живу” роботу. Старший син Андрій був переможцем олімпіад і тепер навчається та має відмінні оцінки в юридичній академії. Сергій та Оксана — школярі. Збудував дім, маю господарку. Радий, що приклав руки до утворення Шацького району. До речі, четверта частина грошових надходжень в районі — від санаторію. Місцеві люди здають м’ясо, овочі, торгують на нашому базарчику. — А де відпочиває директор, в якому санаторії? — Якщо я й буваю в санаторіях в інших регіонах, то два—три дні: переймаю досвід, вивчаю матеріальну базу. А улюблене заняття у відпустці — це сидіти з вудочкою над ополонкою в будь-яку хурделицю. — Невже літньої рибалки не любите? — О, ні! Це було б чудово. Але її я втратив, перейшовши на роботу в санаторій. Тут буває така запарка — вгору ніколи глянути, не те, що в глибину озера, чи там плаває риба. Вів бесіду Олександр НАГОРНИЙ.
