ОРКЕСТР ТРИМАЄТЬСЯ НА ЕНТУЗІАЗМІ

Нещодавно духовому народному оркестру Луцького міського народного дому “Просвіта” вручено почесну обласну мистецьку премію імені Ігоря Стравінського. Вже у якості лауреатів музиканти з успіхом виступили у Національному палаці “Україна” у Києві. Розмова нашого кореспондента з художнім керівником і диригентом оркестру Анатолієм Андрійовичем Вихованцем.
— У творчій біографії духового оркестру не одне десятиліття. Скільки років ви його керівник?
— Ще й не був керівником, а співпрацював з цим колективом. Безпосередньо став за диригентський пульт років чотирнадцять тому.
— Звідки приходять в оркестр музиканти?
— Запрошую людей, залюблених у музику, із Волинського училища культури і мистецтв, з музичних шкіл, випускників музичних закладів, як тільки почую гру того чи іншого музиканта.
— А самі яким чином стали музикантом?
— Це все від батька пішло. У дитинстві мав два захоплення — музика і футбол. Скажу по правді, хоч і навчався у музичній школі у місті Бар на Вінниччині, де жили мої батьки, часто-густо футбол переважав заняття музикою. Видно, тому мене тричі відраховували і знову поновлювали у музичній школі, що бачили мої непогані музичні задатки і про це не раз казали батькові мої педагоги з музичної.
— І з усього видно, батько вас таки переконав...
— Знаєте, не все було так просто. Батькові надоїло мене переконувати словами. Одного разу він покликав мене і повів до сарайчика, тримаючи у руках трубу, на якій я грав. Там стояли лопата, мотика, вила та ще й інший інструмент, без якого не обходилися на городі. Батько показав на все те начиння і каже: “Вибирай з двох одне — або ось цю трубу, на якій маєш навчитися досконало грати, або берися за лопату. Щось я там на футбольному полі ніколи не бачив нашого сусіда, твого ровесника, він годинами за фортепіано просиджує, а ти м’яча ганяєш, хоч Бог наділив тебе музичним даром. Це наша остання розмова на цю тему”.
— І добре, що лопата таки не стала вашим робочим інструментом і ваші руки вже не одне десятиліття видобувають чарівні звуки із музичних.
— Завдяки моїм чудовим луцьким дядькові і тітці я приїхав у свій час до них на гостину, і саме у Луцьку вступив до музичного училища на відділ духових інструментів. Потім Рівненський філіал Київського інституту культури, викладацька робота на музичному відділі Луцького педучилища, керівництво музичним ансамблем “Волинянка” і нарешті — духовий оркестр народного дому “Просвіта”.
— Під час кожного виступу вашого оркестру не перестаю радіти, захоплюватися музикантами, вами, як керівником. Щоразу звучать нові твори, яких ще не було у вашому репертуарі... і то не абиякі, а високопрофесійні, мелодійні, власне, майстерно звучить така музика, яка підкоряє людські душі і серця.
— Хоч нині у репертуарі маємо стільки творів, що готові дати три повноцінних концерти, не повторюючись, не зупиняємось на тому, що маємо. Шукаю сам, музиканти, особисто роблю оркестровки, аранжування і багато чого по-новому прозвучало у нашому виконанні. Скажу відверто — це мене, як і музикантів, радує. А музиканти в оркестрі підібралися, я вам скажу, фахівці високого класу.
— І скільки їх грає у вашому духовому?
— Двадцять сім чоловік. Знаю, що всіх не можна назвати. Але хоч кількох та дозвольте згадати. Без таких музикантів, як Олег Клейзун, Микола Безушкевич, Євген Шевчук, Дмитро Калинчук, Анатолій Цимбалюк, Анатолій Шевчук, Мирослав Ковальчук, Сергій Філюк та й інших, не було б нашого оркестру і тих трьох програм, що є нині у нашому репертуарі. Буває по-різному — часом чи я висловлю незадоволення, чи музиканти, але то все дрібниці порівняно з тією душевною радістю, яку приносить музика і спілкування з цими талановитими людьми.
— Цікаво, як нині цінуються таланти вашого оркестру?
— Мені навіть незручно казати, настільки одне одному не відповідає. Ви ж самі знаєте, скільки і де грають наші музиканти. Я щиро вдячний і своєму директору педколеджу, і керівникам музичних шкіл та училища культури і мистецтв, котрі відпускають музикантів, що грають в оркестрі. Вони й там, як викладачі, мають невелику платню, а за таку ось високопрофесійну, творчу роботу в оркестрі одержують по 77 гривень на місяць.
Якось моїй дружині жінка, яка, видно, часто буває на урочистостях, де ми граємо, сказала: “Навіщо вам працювати, ваш чоловік так часто виступає з оркестром, а значить і заробляє стільки, що на всю сім’ю вистачить”. Коли дружина про це розповідала вдома, ми довго сміялися. Адже я, як і мої музиканти, скільки б ми не грали, отримую теж 77 гривень.
— Один час духовий оркестр гордо іменувався муніципальним. Це якимсь чином впливало на фінансовий стан оркестру і оркестрантів?
— Сперш я сам ходив, потім разом з музикантами до міського голови Антона Кривицького, були обіцянки виділити кошти, які ми могли б ділити між музикантами, підготували всілякі папери. А в результаті ми так нічого з того, що просили, і не одержали. Грають музиканти в основному на своїх інструментах, деякі маємо такі, що сором з ними на люди показуватися. У той же час на придбання нових інструментів нам виділяють двісті гривень. Ну невже люди, від кого це залежить, не розуміють, що за такі гроші гарні дитячі брязкальця можна придбати, а не музичні інструменти?
Хоч музиканти люди й не багаті, але вирішили, що половину премії імені Ігоря Стравінського передамо на спорудження пам’ятника колишньому начальнику управління культури облдержадміністрації, гарній людині Миколі Приймаку.
— Духовий оркестр завжди мав і має хороших солістів-вокалістів. Без них майже не обходяться ваші численні виступи.
— Справді так. Можу тільки подякувати за творчу співпрацю з оркестром у різний час Олександру Воскобойнику, заслуженому працівнику культури України Любові Савельєвій, Лесі Дацик, Віталію Бобицькому, квартету “Акорд”. Власне, і солісти, як і наші музиканти, це не просто талановиті люди, а й великі ентузіасти, залюблені в пісню, музику. Повинен сказати відверто — на їх ентузіазмі й тримається наш оркестр, його творчі здобутки.
Бесіду вела Анастасія ФІЛАТЕНКО.