Завтра минає 65 років з дня народження української письменниці, критика і літературознавця — волинянки Маргарити Малиновської. Членом Спілки письменників України вона стала у 24 роки...
Завтра минає 65 років з дня народження української письменниці, критика і літературознавця — волинянки Маргарити Малиновської. Членом Спілки письменників України вона стала у 24 роки.
Василь ФЕДЧУК, член Національної Спілки журналістів України, м. Луцьк
Вона — моя ровесниця, і могла ще дуже багато зробити для розвою української літератури, для слави Волині — краю, де народилася, де минули дитинство і шкільні роки, де почала працювати і про який потім натхненно оповіла у своїй дилогії “Гримучі озера” та “Полісся”. А починала Маргарита Малиновська торувати свій шлях у красне письменство як журналістка. У 60-их роках районні газети відчували “голод” на кадри. І редакції охоче запрошували на роботу випускників шкіл, які співпрацювали з ними і давали надію на творчий ріст. Так її прийняв літпрацівником у свій колектив редактор Ковельської міськрайонки. Про це я дізнався від Рити під час нашої першої зустрічі в обласній друкарні. ... Того зимового дня ми привезли в Луцьк знімки наших фотокорів, щоб у цинкографії виготовили кліше. Бо ні в Рожищі, де я працював уже другий рік коректором, ні навіть у Ковелі тоді ще не було технічної можливості робити високоякісне кліше. Пригадую, тоді цинкографи у першу чергу виконували замовлення для обласної газети, так що мені довелося чекати декілька годин. Незнайома дівчина, яка була уже в кімнаті, пересіла ближче до вікна і заглибилась у книжку. Я ж не взяв з собою ніякого чтива. Тож взявся гортати підшивку газети. Згодом першим почав розмову. Коли знайомились, дівчина гордовито назвала лише своє прізвище: “Малиновська”. — Матеріали твої частенько друкує “Радянська Волинь”,— не втримався я від компліменту. Це, видно, їй заімпонувало. Дівчина включилась в бесіду. Дізнався, що батько — колишній фронтовик, народилась у Локачах. Точніше, у селі Уймі, яке згодом злилося із селищем. Батьки потім переїхали до Луцька. Тут Маргарита закінчила із золотою медаллю середню школу № 1. Під час навчання була редактором загальношкільної газети. Виступала на літературних вечорах, у яких часто брали участь волинські поети. У десятому класі Петро Мах порадив випускниці співпрацювати з обласною газетою. Так з’явилися її перші замітки на сторінках друкованого видання. Це визначило її шлях у журналістику. Та нелегко було у ті роки вступити на цей факультет. Риту-медалістку лише за другим разом прийняли в Київський держуніверситет. Згодом вона перевелася у Львів на стаціонар. На журфаці ми провчилися разом три курси. Моя землячка не прагнула верховодити, як інші, вела себе скромно, з гідністю, займала місце серед золотої середини. Були в неї і свої улюблені дисципліни, у портфелі постійно носила журнали “Жовтень”, “Дніпро”, “Вітчизна”, “Новый мир”. Читала їх запоєм, інколи (чого гріха таїти) навіть під час нудних лекцій. Якогось червневого дня — ми тоді вже складали сесію — наш староста Михайло Мигаль (він був вхожий до начальства у деканат і на кафедри) приніс сенсаційну звістку: “Наша Рита у газеті “Літературна Україна” у рецензії “Де “цвях поезії зарито...” розгромила нову збірку відомого львівського письменника”. Такого досі не було у студентській практиці. Дехто після занять побіг у читальний зал університетської бібліотеки. Але того номера газети чомусь не виявилося в підшивці. Через декілька місяців дісталося “на горіхи” молодим поетам різних областей. З того часу почалася її активна співпраця із редакціями київських літературних журналів. Пригадую, навіть коли влітку 1964 року нашій групі студентів із кількох чоловік вдалося з допомогою профспілки потрапити в Алушту, де знаходився чудовий спортивно-оздоровчий табір Львівської політехніки, Маргариту не завжди вдавалося витягнути з палатки до моря. — Ідіть самі. Сонце на мене діє негативно,— випроваджувала вона нас. А сама посилено працювала над черговим матеріалом. Восени він був надрукований у престижному журналі “Вітчизна”. П’ятий курс моя землячка закінчувала уже в Києві. А влітку перед цим їй радо запропонували посаду у відділі критики цього ж журналу. Тоді ж на засіданні президії її поза конкурсом прийняли у Спілку письменників. Так розійшлися наші студентські стежки. За могутнім стартом у велику літературу Маргарити я із прихильністю стежив через періодику. Потім, будучи два роки заступником головного редактора “Літературної газети”, вона доклала чимало зусиль для підняття її авторитету серед читачів. З-під її пера з’явилося чимало гострих, проблемних матеріалів. Вона сміливо стала на захист роману Олеся Гончара “Собор”. Це їй згодом не пробачить ідеологічна верхівка всесильного ЦК. І вона змушена шукати скромного заробітку як літредактор на кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка. Деякий час працювала референтом і відповідальним секретарем комісії з драматургії Спілки письменників України. Волинянка мужньо зустріла удари долі. Ці гоніння сприяли тому, що Маргарита від щоденних журналістських клопотів перейшла до написання художніх творів. Якось я поцікавився її успіхами у батька Юрія Олександровича (ми були з ним тоді майже сусідами в районі вулиці Чехова). — Рита засіла за роман,— повідомив він і додав: — Коли я гостював у дочки в Києві, вечорами детально розпитувала про мою революційну молодість та моїх ровесників. Хоч і перед тим уже збирала матеріал про життя селян Західної України та про події напередодні Другої світової війни. Згодом, це десь був 1975 рік, ми читали журнальний варіант цього епічного твору у “Жовтні”. Потім роман вийшов і окремою книжкою. Це були “Гримучі озера”. На Всесоюзному літературному конкурсі імені Миколи Островського в наступному році його удостоєно першої премії і стотисячним тиражем у перекладі на російську видрукувано московським видавництвом “Молода гвардія”. Високо про твір молодої письменниці відгукнувся відомий майстер слова Василь Земляк. У його статті (її уривок вміщено у цій книзі) йдеться: “Поява нового літературного імені завжди радує, а тим більше, якщо воно з’являється на такій важкій ниві, як роман. В автора “Гримучих озер” нелегкий шлях до цього жанру. Вона починала як критик, і досить успішно. Малиновська як романіст блискуче впоралась із поставленим завданням — відобразити цілу епоху з життя волинської землі. Вона малює характери людей глибоко і тонко”... У 1979 році письменниця завершила роботу над другою частиною дилогії. Журнал “Жовтень” опублікував її роман “Полісся” — про чорну ніч фашистської окупації в містах і селах волинського краю і перші кроки визволення. З ним Маргарита приїжджала на творчі вечори, які відбулися в Луцьку і рідних Локачах. 30 серпня 1983 року секретаріат Київської організації Спілки письменників України видав їй відрядження на двадцять днів на Волинь. Вона збирала матеріал для наступних розділів нового твору “Стохід”. Та не приїхала. Нагальна смерть зупинила биття її гарячого і непокірного серця. Сусіди застали її мертвою у кріслі із простягнутою до телефону рукою... Похована Маргарита Малиновська в Луцьку на Гаразджинському кладовищі. Сорок два роки тривало її земне життя. Два десятки літ віддала вона літературі, була творцем правдивого українського слова. До нас, її ровесників, і наступних поколінь із меморіальної плити на її могилі промовляють такі рядки: “Не час останній — не твоя пора. Ще не співалась пісня лебедина. А лебеділо слово з-під пера... Пливе печаль, як вранішні тумани. Скорботний жаль над радістю висить”. У збірці Волинського краєзнавчого музею є фонд Маргарити Малиновської. Чимало літератури про нашу землячку зібрано також у фондах обласної наукової бібліотеки імені Олени Пчілки. Її ім’я вписане і на сторінках “Української літературної енциклопедії”.
