ОБКРАДЕНА ІМЕНИННИЦЯ

Злодіїв та грабіжників нині вистачає. Тягнуть все, що потрапляє до рук. А ось зовсім молоді лучани Сергій та Іван мали хворобливу пристрасть в основному до дорогих мобільних телефонів. Щоб їх роздобути, бродили вулицями міста вдень, а нерідко і вночі. Забігали в бари та кабінети різних чиновників або ж просто нападали на запізнілих одиноких перехожих.

Віктор ОСТАПУК,
Володимир КАЛИТЕНКО

ПРИГОДА В БАРІ “КОРСАР”
Валентина проживала в селі Забороль, але вирішила відзначити своє двадцятип’ятиріччя в барі “Корсар”, що в Луцьку на вулиці Левітана. Замовила невеличкий банкетний зал. Під вечір сюди із привітаннями й подарунками прийшли друзі та знайомі. Посідали за столи. Пили горілку, коньяк, пиво. Кому що подобалось. Смакували закусками. Танцювали у банкетному залі, де сиділи. Потім один чи два рази виходили у великий зал до всіх відвідувачів. Там також танцювали.
Коли останній раз прийшли із великого залу у банкетний, який замовила Валентина, і посідали за столи, іменинниця виявила, що кудись зник її мобільний телефон “Самсунг”.
— Хлопці й дівчата, хто взяв мою мобілку?— запитала.
Всі мовчали.
— А де вона була?— поцікавилася котрась із подруг.
— Коли ми йшли у великий зал танцювати, я залишила її на столі.
Ніхто не бачив, де подівся “Самсунг”.
— Певне, хтось із чужих побував у банкетному залі, коли ми всі танцювали у великому залі,— висловив здогад один із хлопців.
— Мабуть, так воно і є,— погодилась Валентина. — Шкода мобілки, адже вона коштує тисячу вісімсот гривень... — А подивіться, може, щось ще зникло.
Всі оглянули свої сумочки, одяг, інші речі, які полишали на стільцях біля столів. Крім “Самсунга”, все лежало на своїх місцях.
Адміністрація бару, до якої поскаржилися, теж нічим не допомогла, порадила лише звернутися у міліцію.
А тим часом злодій сидів за столом у великому залі. Крадений мобільний телефон лежав у нього в кишені. Тікати він не збирався, бо знав, що ні адміністрація бару, ні міліція не будуть обшукувати всіх присутніх...
Сергій Мельничук прийшов у бар “Корсар”, коли надворі вже темніло. Відвідувачів було чимало. За одним столом побачив знайомого Андрія, котрий сидів із своєю дівчиною Анною. Сергій знав Андрія ще з шкільних років. Підійшов до них, запитав:
— Біля вас примоститися можна?
— Сідай, чого питаєш?— кивнув Андрій на вільний стілець. — Що будеш пити?
— Мені однаково, що візьмеш... А що там відбувається у банкетному залі?
— Певне, хтось день народження відзначає.
У банкетному залі справді було весело. Сергій примітив, що там сиділа лише молодь. Хлопці й дівчата пили, потім танцювали. Знову сідали за столи. Їм, мабуть, набридло танцювати в малому залі, перейшли до всіх у великий.
Мельничук несподівано піднявся зі стільця.
— Я зараз повернуся,— сказав й попрямував у банкетний зал.
У банкетному залі нікого не було. Зайшов туди, озирнувся. На стільцях висів одяг, жіночі сумочки. Примітив на одному столі “Самсунг”. Вхопив його, сховав у кишеню й повернувся до Андрія та Анни.
— Що ти там робив?— запитав Андрій.
— Нічого особливого... Будемо виходити з бару, тоді й скажу.
У барі друзі сиділи до закриття. Анна пішла додому раніш. Коли вийшли на вулицю, Сергій витяг мобільний телефон й запитав:
— Комусь продати можеш? Грошима поділимося.
Андрій зрозумів, звідки в Сергія телефон, але продати погодився.
— Скільки за нього хочеш?
— Скільки візьмеш, стільки й буде.
Наступного дня Андрій продав “Самсунг” за шістсот гривень знайомому. Гроші поділили порівну...

ХТО ГРАБІЖНИКУ ВИДАВ СЕКРЕТ?
Дмитро Стретович та Роман Волянський працювали продавцями-консультантами в магазині “Фуршет”, що в обласному центрі. Одного дня, після обіду, Роман підійшов до Дмитра й попросив:
— Дмитре, дай мені свій мобільний телефон, хочу подзвонити в одне місце.
— Та в тебе є свій.
— Із собою немає... Я швидко поверну,— пообіцяв Роман.
Стретович простягнув мобільний телефон Волянському.
Через дві години Волянський підійшов до Стретовича й несподівано заявив:
— Дмитре, твою мобілку я заклав у ломбард. Знаєш, терміново потрібні гроші. Мусив це зробити. Через пару днів поверну. Ти вже на мене не сердься.
— Нічого... Кілька днів обійдуся й без мобілки,— погодився Стретович.
У неділю обидва продавці зустрілися на роботі.
— З тобою, Дмитре, хоче поговорити “Меля”,— сказав Волянський.
— Який “Меля”? Не знаю такого.
— Один мій знайомий, Сергій Мельничук, проживає на вулиці Каштановій. Але будь обережним, бо він може шахрайським методом заволодіти твоєю мобілкою,— попередив Волянський.
— Де він? Зараз підійду...
Мельничук чекав Стретовича в магазині “Фуршет”. Дмитро підійшов до нього.
— Про що ти хочеш зі мною говорити?— запитав.
— Маю одну хорошу пропозицію. Я хоч зараз викуповую з ломбарду твою мобілку, а за це кілька днів нею покористуюсь і поверну.
Стретович не погодився.
— Дивися, бо пошкодуєш, до тебе можуть підійти інші хлопці й заберуть мобілку силою,— погрозився Мельничук.
Наступного дня Волянський запропонував Стретовичу разом піти в ломбард і він викупить його мобільний телефон.
— Ходімо,— погодився Дмитро.
Волянський забрав мобілку й повернув Стретовичу. Коли вийшли з приміщення, побачили, що неподалік стоїть Мельничук, а з ним ще чотири молодих хлопці.
— Швидко тікай додому,— сказав Волянський. — Вони можуть забрати твою мобілку.
— А звідки вони дізналися, що сьогодні і саме зараз ми прийдемо викупляти мобільний телефон?— здивувався Дмитро.
— А хто їх знає?— кинув коротко Волянський і зник.
Стретович швидко пішов вулицею Кривий вал вниз до парку, аби там сісти на маршрутне таксі.
— Зачекай!— гукнув до нього Мельничук.
Дмитро прискорив крок, але його догнали ті, що стояли неподалік ломбарду, оточили.
— Давай мобілку!— наказав Мельничук. — Інакше заберемо силою та ще й відлупцюємо.
Стретович мобілку не дав. Один із хлопців схопив його за куртку й вдарив кулаком у груди, другий збив з ніг. Мельничук запхав у кишеню руку, витяг мобілку й всі швидко почимчикували в бік Театральної площі.
— Віддай мобілку, бо заявлю в міліцію!— гукнув Дмитро.
— Заявляй! Я нікого не боюся!— огризнувся Мельничук...

МІЛІЦІЯ З’ЯВИЛАСЯ ВЧАСНО
Красти мобільні телефони сьогодні стало своєрідною модою. Виявляється, що це не так і важко, особливо, якщо власники залишають їх без нагляду будь-де чи пізно ввечері самотньо йдуть вулицею, приклавши мобілку до вуха. Саме цим часто й користуються злодії та грабіжники...
Надворі було уже зовсім темно. Олександр Головій йшов Ковельською вулицею. Він був студентом-заочником університету “Україна”. Кілька днів тому приїхав із селища Заболоття, що на Ратнівщині, на чергову екзаменаційну сесію. Вулиця тьмяно освітлювалася нічними ліхтарями.
Неподалік уже був міст через Стир. Олександр витяг з пачки цигарку, хотів закурити, але сірників у кишені не виявилося. Навпроти магазину “Меблі” стояло двоє хлопців приблизно такого ж віку, як і він. Підійшов до них, тримаючи в руці цигарку.
— Сірники маєте?— запитав.
Один із незнайомців витяг з кишені запальничку, припалив цигарку. Ховаючи в кишеню запальничку, запитав:
— Може, скажеш, котра зараз година?
Головій витягнув мобільний телефон “Нокіа”, який висів на поясі у футлярі, але подивитися, котра година, не встиг, бо той сам нахилився низько до мобілки, несподівано різко рвонув її з рук ратнівчанина й почав тікати у бік площі Возз’єднання. За ним побіг і другий хлопець.
— Допоможіть, грабують!— закричав студент.
Невідомо звідки вискочило двоє чоловіків. Як згодом виявилося, це були працівники міліції в цивільному одязі, котрі несли службу по охороні громадського порядку. Обох незнайомців затримали й відвезли у Луцький міський відділ внутрішніх справ.
Грабіжником виявився дев’ятнадцятирічний лучанин Іван Гаєвський. Ще малим з мамою та бабусею переїхав він на Волинь з Іркутської області. В Луцьку закінчив так-сяк вечірню школу. Працювати не мав бажання. Ось так без діла, як і Мельничук, вештався містом. Незважаючи на молодий вік, обоє уже встигли побувати на лаві підсудних. Мельничук — у квітні цього року. Тоді він разом з другом Антоном на вулиці Львівській близько півночі пограбував чоловіка, який вийшов з маршрутного таксі. Його побили й забрали мобільний телефон. Правда, уже наступного дня обох грабіжників міліція затримала. Мельничука було засуджено на чотири роки позбавлення волі, але з дворічним іспитовим строком.
Відтоді минуло небагато часу. А Мельничук, як і Гаєвський, знову опинилися на лаві підсудних. Цього разу Луцький міськрайонний суд засудив Сергія Мельничука на п’ять років позбавлення волі, Івана Гаєвського — на чотири роки. Суд врахував їх молодість і знову призначив іспитовий строк.
Міська прокуратура подала апеляцію, бо вирішила, що “покарання Мельничука не відповідає ступеню тяжкості злочинів і є надто м’яким”. Проте апеляційний суд області вирок залишив без змін, бо вважає, що покарання Мельничука з трирічним іспитовим строком є достатнім для його виправлення та попередження нових злочинів.
Думається, що життя розставить, як завжди, все на свої місця і вирішить спір, хто в даному випадку правий...