Йому тепер було все одно, кого роздавити, бо чорна злість, розігріта спиртним, кипіла в грудях, немов у казані. Дорогою уже на деякій відстані від бару йшов ще гурт людей. Саме на них пияк і спрямував свій автомобіль...
БІЙКА БІЛЯ СІЛЬСЬКОГО БАРУ Сергій Кобзар жив в одному будинку із Романом Кондратюком. Разом колись ходили в школу, тепер також продовжували дружити. Того дня, коли сонце вже хилилося до заходу, Сергій зайшов до Романа. —Ти вже зібрався? — запитав. —Куди?— здивувався Роман. —Невже забув?.. Ми ж вчора домовилися поїхати в ліс на шашлики. —Ні, про це я пам’ятаю. Вже й м’ясо давно приготував. —А я прихопив півтори літри горілки. На чотирьох вистачить. —Не вистачить, то знаємо, де взяти ще. —Тоді вдягайся й поїхали,— сказав Сергій. —Ти ж ще підеш у гараж за своїми “Ауді”? —Автомашина вже стоїть біля під’їзду... З Володимира-Волинського хлопці поїхали в село Селець. Там проживала їх знайома Наталка Козак з братом Юрієм. Обох забрали з собою в ліс. У лісі розклали вогнище й пекли шашлики. Смакували ними та пили горілку довгенько. Коли нічна темрява опустилася на ліс, Кобзар запропонував: —А тепер повернемось в Селець. Там, у клубі, напевне, сьогодні дискотека. Сідайте в автомашину. Дискотеки в сільському клубі не було. —Давайте поїдемо в село Житані,— запропонував Кобзар. Наталка з братом туди їхати відмовились. Але двадцятидворічні хлопці зустріли біля клубу знайому Галину Пенкіну, котра з односельчанами на свіжому повітрі розпивала спиртне. Запропонували їй поїхати в Житані на дискотеку. —Чому б не поїхати? Все одно зараз нічого робити,— одразу погодилася дівчина. Проте нічним мандрівникам знову не пощастило. У Житані також не було дискотеки. —Що тепер будемо робити? — запитала Галина. — Певне, додому треба повертатись. —Чому додому? Ніч ще довга. Давайте зазирнемо в бар,— запропонував хтось. У барі було багато людей. Виявилось, що тут один із жителів села відзначає чи то свій день народження, чи повернення з армії. Побачивши Кобзаря, Кондратюка та Пенкіну, запросив і їх до столу. У Житані Сергія й Романа добре знали, бо ті часто навідувалися сюди із Володимира-Волинського на дискотеку. Випити чарку-другу новоприбулі, звичайно, не відмовилися, хоча й так вже були напідпитку. Знову почали смакувати горілкою та пивом. —Не наливайте мені більше! Хіба не знаєте, що я за кермом?— кричав охриплим голосом Кобзар, але щоразу перехиляв чарку. Першим сп’янів Кондратюк. Він вийшов із-за стола й сів в “Ауді”, що стояло неподалік бару. Одразу й заснув, немов вбитий... Було вже далеко за північ, коли бар залишили Кобзар та Пенкіна. Почали виходити й інші. Дехто одразу подався додому, проте більшість стояла біля бару, розмовляла між собою. Молодим спати ще не хотілося. Стояв біля бару й Дмитро Грубисюк, говорив про щось із своєю дівчиною Інною. Ще вдень він також приїхав із Володимира-Волинського у село Селець на іменини свого дядька. Пив горілку там, потім вирішив із знайомими поїхати в Житані, щоб посмакувати в барі пивом, а потрапив ще на одне свято. Тепер стояв й розмірковував, чи не час уже повертатися в райцентр додому. —Давай ще трішки прогуляємося вулицею,— запропонував Грубисюк. —Пішли,— погодилася дівчина. Дмитро й Інна пройшли з десяток кроків й побачили Кобзаря, також з Володимира-Волинського, котрий стояв з Галиною. —А тебе хто сюди запросив?— запитав Кобзар. —Той, хто й тебе!— відповів Грубисюк. Хлопці перекинулися ще кількома не дуже тактовними фразами, потім почали сваритися. Хміль почав вилазити назовні. Спочатку вони схопили один одного за груди. Кобзар намагався вдарити Грубисюка, але той перехопив його руку й кинув пияка через плече на землю та двічі вдарив кулаком у лице. Можливо, бійка продовжилася б, але Інна й Галина розтягнули забіяк в різні боки. —Ти зараз пошкодуєш, що вдарив мене!— кинув зі злістю Кобзар й швидко пішов до своєї іномарки...
330 МЕТРІВ ПІД ДНИЩЕМ АВТОМОБІЛЯ Червоного кольору “Ауді” стояло неподалік бару. Кобзар відчинив дверцята. На задньому сидінні спав Кондратюк. Хотів його розбудити, але махнув рукою й сів за кермо. Ввімкнув фари й почав роздивлятися, де стоїть Грубисюк. Помітив його серед людей, ліворуч на дорозі. Запустив мотор. Різко рвонув з місця й понісся на шаленій швидкості туди, де стояв Дмитро. Люди з криком розбіглися в різні боки дороги. Встиг відскочити вбік і Грубисюк. Кобзар розвернув іномарку й знову понісся вулицею. Проте люди вже зрозуміли, що з водієм щось діється, й заздалегідь зійшли з дороги. П’яний власник іномарки хвилин десять ганяв автомашиною понад баром туди-сюди. Йому тепер було все одно, кого роздавити, бо чорна злість, розігріта спиртним, кипіла в грудях, немов у казані. Дорогою уже на деякій відстані від бару йшов ще гурт людей. Саме на них пияк і спрямував свій автомобіль. Двоє хлопців і дівчина не встигли відскочити вбік й отримали травми, на щастя, не смертельні. Коли автомобіль проїхав, хтось здивовано запитав: —А де подівся Микола Гурський? Він же щойно стояв тут з нами... До гурту підбіг Валентин Баранюк й повідомив, що бачив, як Миколу збив автомобіль й під днищем поволік за собою. Ніби на підтвердження його слів, ліворуч біля дороги лежав черевик Гурського. Молодь побігла за “Ауді”. Більше, ніж за триста метрів на дорозі лежав Гурський. Його чорна шкіряна куртка була забруднена й протерта до дірок, крізь які виднілося закривавлене тіло. Голова також була побита. —А де ж автомобіль? Чому не зупинився?— кинув хтось із розпачем. Світло фар автомобіля, котрий тікав дорогою до Володимира-Волинського, поблимувало вдалині. Кобзар намагався швидше дістатися додому, поставити автомашину в гараж і лягти спати. Він розумів, що приховати злочин не вдасться, адже у Житані його багато хто знає. Коли в село приїде міліція, вони скажуть, хто був за кермом “Ауді”. Його, звичайно, завтра заарештують, але сьогодні п’яному зустрічатися з міліцією не хотілося. Адже злочин, вчинений у нетверезому стані, збільшує покарання. У Володимирі-Волинському Кобзар висадив Кондратюка та Пенкіну з автомобіля й поїхав до гаража, щоб поставити своє “Ауді”. Неподалік гаража його зупинила міліція й відвезла у міський відділ внутрішніх справ. Під час слідства Кобзар доводив, що нікого не збивав своїми “Ауді”. Це, мовляв, на нього звели наклеп. Їздив він понад баром лише два рази. Чому? Сам не знає. Та і як міг знати, коли був п’яний, адже пив горілку того вечора в кількох місцях. Коли його вже притиснули неспростовними фактами, визнав, що їхав тієї ночі вулицею, відчув якийсь удар в машину, але не зрозумів, що сталося. Не чув ніяких криків, тому й не зупинився, а поїхав додому. Під час суду доводив, що навмисне нікого не збивав. Якщо й наїхав на когось, то випадково. Мовляв, він їхав сільською вулицею додому у Володимир-Волинський. Коли проїжджав неподалік бару, почув дзвінок мобільного телефону (о 2-ій годині ночі!). Почав шукати його десь під сидінням й в ту мить не дивився на дорогу. Крім того, фари його автомобіля були заліплені грязюкою, й він мало що бачив на дорозі. Навіть якщо це була б правда, то водій все одно мусив бути уважний в дорозі, а не звертати особливої уваги на мобільний телефон. Фари, перш ніж вирушати в дорогу, треба було хоча б протерти ганчіркою. Але всі ці вигадки потрібні були Кобзарю, аби довести, що на людей він наїхав випадково, а не навмисне, будучи п’яним. Адже вбивство випадкове і навмисне — це зовсім інші статті Кримінального кодексу України. Судова палата в кримінальних справах апеляційного суду області в усьому розібралася й засудила вбивцю до чотирнадцяти років позбавлення волі. Автомобіль “Ауді”, як засіб злочину, конфісковано на користь держави. Верховний суд України вирок залишив без змін. Довгенько тепер доведеться сидіти за гратами. Якби не горілка, не потрапив би в тюрму. Адже закінчив професійно-технічне училище, отримав спеціальність електрогазозварника. Міг би спокійно працювати. Не мав бажання. Батьки вдягали і годували. Горілка повела його на злочинну стежку. На ній він і послизнувся... Борис ПЛАХТІЙ, Володимир КАЛИТЕНКО.
