ВБИЛА ЧОЛОВІКА, НАРЯДИЛА, А ТОДІ ВИКЛИКАЛА МЕДИЧКУ

Іван КАПІТУЛА

Різні версії вигадувала дружина, яка під час однієї з чергових п’яних сварок вбила благовірного кухонним ножем. Після цього, стараючись вдавати себе прибитою горем, сусідам і рідним казала, що чоловік раптово помер.

А місцевій сільській медичці про смерть свого чоловіка Марія Семенюк, мешканка села Сільце Ратнівського району, повідомила лише після того, як “нарядила” покійного. При цьому все повторювала: “Помер чоловік. Так несподівано помер...”. Але з її плутаної мови медичка відразу ж зрозуміла, що жінка п’яна. Коли фельдшер почала оглядати тіло покійника, то була шокована: з лівого боку на комірцеві сорочки угледіла червоні плями, схожі на кров. А на шиї виднілася різана рана, яка ще кровоточила.
Зрозумівши, що медичка рану помітила, Семенюк заговорила: “Чоловік сам себе зарізав...”. Відтак разом із сестрою Лідою почала просити фельдшера Марію Сидорук, щоб про самогубство чоловіка нікому нічого не говорила. Мовляв, кому потрібні зайві пересуди. І фельдшер пообіцяла, що мовчатиме.

ДЕ ГОРІЛКА — ТАМ БІДА
… Того дня, коли сталася трагедія, Адам Семенюк прокинувся рано. Хотілося похмелитися, та не було чим. Ніяк не міг дочекатися дев’ятої ранку, коли відчиниться сільський магазин. Сподівався, що виручить продавець — дасть пляшку вина в борг, бо грошей не було. Та вона категорично відмовила. Повернувся додому злим. Дещо повеселішав, коли до них прийшла сусідка Настя, щоб розплатитися за допомогу по господарству. Взяв гроші й відразу ж пішов з дому.
Марія, попоравши господарство, пішла до сестри Ліди, яка живе відразу ж за їхнім полем. Та влаштувала застілля. Вдвох випили пляшку горілки. Під час тривалого чаркування, Марія все скаржилась на долю. Не раз сердито згадувала свого Адама, повторювала, що гроші, які принесла сусідка, проп’є і не буде за що навіть хліба купити. А ще журилась, що як Адам прийде додому п’яний, то знов доведеться втікати з дому. Як на те, й сина Анатолія немає, поїхав у Білорусь до сестри. Лідія співчувала, бо і їй, коли заступилася за сестру, від Адама якось добряче перепало.
Повернулася Марія додому в обідню пору. Адама ще не було. Прийшов під вечір. Підійшовши до столу, витягнув з кишені піджака недопиту пляшку горілки. Марія, побачивши п’яного чоловіка, почала його “виховувати”. У відповідь — полетіли матюки, брудна лайка. А потім, допивши з “горлечка” горілку, вирішив показати, хто в домі хазяїн. Марія почала втікати. Чоловік — за нею. Якщо вірити Марії, в сінях він налетів на шафу і впав, але встиг схопити дружину за ногу. Марія повернулася до Адама і вжахнулася: в його руці був кухонний ніж. Вихопила з його рук ножа і вдарила ним чоловіка. Після цього вибігла на вулицю. А десь через півгодини, сподіваючись, що Адам уже втихомирився, повернулася в дім. Він і справді «втихомирився», вже назавжди. У сінях побачила страшну картину: Адам лежав у калюжі крові. В його шиї стримів кухонний ніж.

СТАРАЮЧИСЬ ЗАМЕСТИ СЛІДИ ЗЛОЧИНУ
— Ой, сестричко, що робити? Адама вже нема,— з порога заявила Марія.
— Як нема?
— Він біг за мною з ножем... Але... зарізала його я,— зізналась сестрі.
— А, може, Адам ще живий. Може, ще вдасться його врятувати? Медичку треба викликати.
Однак Марія зрозуміла, що тепер їй треба було рятувати себе. Сусідка Галина Троцюк, дізнавшись від Марії про смерть Адама, застерегла її, щоб не чіпала покійника, поки не приїдуть працівники міліції. Однак та, боячись відповідальності, і не збиралася повідомляти правоохоронців. Разом із сестрою тіло покійника затягли у спальню і поклали на ліжко. Там мокрою ганчіркою витерли на ньому кров, сяк-так переодягли. А закривавлений одяг Марія заховала на горищі курятника. Ретельно змила кров і на підлозі в сінях. І лише після того пішла до сільського фельдшера.
Увечері приїхав з Білорусі 27-річний син Анатолій. Коли він зайшов у хату, Марія ошелешила його повідомленням про смерть батька. Сказала, що батько прийшов додому п’яний і став вимагати в неї дві гривні на горілку. Під час сварки йому зробилося зле — заболіло в грудях. Довелось звертатись до медички. Та було пізно...
Анатолій, вбитий тяжким горем, відразу ж пішов скликати родину. А мати, тим часом, принесла до хати дров, поспішно розтопила грубку. У вогонь вкинула ганчірки, якими витирала з підлоги кров, деякі закривавлені речі, а також кухонного ножа, котрим вбила чоловіка. Незабаром почали сходитися родичі, сусіди. Вони були неабияк здивовані тим, що в грубці потріскував вогонь. Бо якщо в домі є покійник, то хто ж топить грубку?
Анатолію не сподобалась сорочка, в яку був одягнений покійний батько. Вирішив замінити її. І... вжахнувся, побачивши кров, свіжу різану рану. Від матері став вимагати сказати правду. Та висунула нову версію:
— Батько зарізав сам себе.
— Не може бути такого. Батько на таке не здатен,— заперечив Анатолій, але дошукуватися правди не став.

СУД ПОВІРИВ МОЛОДИЦІ
Після похорону вже наступного дня Марія Семенюк поїхала в Ратнівську центральну районну лікарню за довідкою про смерть чоловіка. Але заступник головного лікаря Володимир Колотюк, дізнавшись від неї про обставини смерті, засумнівався у правдивості сказаного і відразу ж зателефонував у чергову частину райвідділу внутрішніх справ. Марія Семенюк, зрештою, мусила йти в міліцію. Однак правди там не сказала, а заявила, що чоловік сам собі вкоротив віку. Мовляв, не раз, будучи п’яним, погрожував, що вб’є її і покінчить з життям.
Свою причетність до вбивства чоловіка Марія категорично заперечувала. Але ніяк не могла пояснити слідчим, куди подівся одяг чоловіка, ніж, якого, як сама стверджувала, витягнула з його шиї, мотивуючи це “втратою пам’яті”. Тим часом правоохоронці під час огляду місця події в грубці знайшли знаряддя злочину — ножа. А на горищі курятника виявили згорток закривавленого одягу покійного Адама Семенюка. Притиснута неспростовними доказами, Марія Семенюк невдовзі зізналася, що вона вбила свого чоловіка.
За висновками судмедекспертизи, в період скоєння вбивства у неї не було навіть ознак тимчасового розладу психіки. Жінка була визнана осудною. Та Семенюк лягла в центральну районну лікарню, де пробула три тижні. А потім представила в суд довідку, в якій зазначалося, що вона хвора, потребує постійного амбулаторного лікування.
На суді Семенюк заявила, що умисно не вбивала свого чоловіка. Це трапилося випадково, коли намагалась захистити себе від його удару ножем. В останньому слові глибоко розкаювалася у скоєному. Семенюк звинувачувалась за статтею Кримінального кодексу України, яка передбачала позбавлення волі від семи до п’ятнадцяти років. Ратнівський районний суд визнав Марію Семенюк винною в умисному вбивстві свого чоловіка, при цьому констатував, що вона явно перевищила межі необхідної оборони, але засудив її на один рік позбавлення волі. При обранні такого покарання були враховані деякі пом’якшуючі обставини: до кримінальної відповідальності притягалась вперше, її вік, поганий стан здоров’я.
Не погодилась з вироком прокуратура району, вважаючи його надто м’яким. В апеляційній скарзі прокурор доводив, що це умисне вбивство. Підтвердження — характер отриманих ушкоджень – ножові рани на шиї та на правій руці. Це переконливий доказ того, що чоловік отримав поранення, захищаючись від нападу дружини. На думку прокуратури, суд також не врахував поведінки засудженої, яка намагалась за всяку ціну приховати злочин. Тому прокуратура просила вирок скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд. Але апеляційний суд області вирок залишив без змін.
І ще одне. Вивчаючи матеріали кримінальної справи, я звернув увагу на довідку-характеристику, видану Гірниківською сільською радою на померлого (?) Адама Семенюка, інваліда другої групи. У ній чорним по білому написано, що той у списках осіб, схильних до вживання спиртних напоїв, не значиться. І це при тому, що всі знали, що ця сім’я — неблагополучна.
Ратнівський районний суд, щоправда, прийняв окрему постанову, в якій йшлося про низький рівень профілактичної роботи працівників міліції з любителями “зеленого змія” на території Гірниківської сільської ради. Звертається увага керівників райвідділу внутрішніх справ на необхідність поліпшення цієї роботи. Адже рівень злочинності зростає, і дуже часто причина цього — пияцтво. Але вже давно це перетворилось на просту формальність, на окремі ухвали ніхто уваги не звертає.