ДРУГА РІЧНИЦЯ. ПІДСУМКИ

Щойно народившись, дитина голосно плаче, багато спить і бачить світ у чорно-білих кольорах, перевернутий догори ногами. У рік – вимовляє найпростіші слова та невпевнено стоїть на ногах. Але коли їй виповнюється два – вона оглядається у всі сторони і починає розпитувати про ті речі, що важливі зараз і на майбутнє. Вона хоче знати, кого краще тримати за руку, навіщо треба робити щось для інших? Чому погано називати людей «казламі», брати, не запитуючи, обманювати, руйнувати те, що створено?

Тимур АХУНДОВ

Друга річниця Майдану – вік, у якому держава, наче дитина, починає ставати дійсно самостійною. Коли визначаються дійсні лідери і з’являється розуміння пройдених уроків. Хто перед нами? Що це за люди? Одні прислуховуються до нас, намагаються зрозуміти, чого нам треба. Інші норовлять нас приспати, відволікти гримасами, чи просто виставити з кімнати: «Ви – малі та дурні, щоб втручатись в життя влади. Чинимо, як забажаємо, а ви миєте ноги і – в ліжко».
Майдану два роки і ми починаємо розуміти дещо. Так, все ще бажаємо казок. Але грудьми, блакитним брязкальцем або часточкою помаранчу нас вже не відволічеш. І постійні метання з одного боку в інший нас лише лякають. Коли тітки й дядьки намагаються позбутися одне одного, ми плачемо.
Ми тримаємось тих, хто тримає один курс. Хто оберігає нас і вірить в себе.
Про те, кому віддаємо перевагу, ми можемо говорити відверто – це одне з найважливіших досягнень минулої, два роки тому революції. Для таких заяв існують газети, радіо і телебачення. Та скільки б людей не виступили перед нами – це все одно будуть сотні. Для розуміння думки мільйонів маємо звернутись до статистичних даних.
І тут з’являються несподіванки.
Вище вже було сказано, що за два роки держава дуже змінилась. Але деякі стереотипи залишились. Наприклад, імена, що уособлюють Захід, Центр і Схід України. Якщо ж перейти до цифр, то ми побачимо ще одне, знайоме, але не з тої трійці.
Річ у тому, що, виявляється, а саме – згідно даних Служби моніторингу та зведення Секретаріату Президента України, за останні три місяці на сім процентів зросла довіра населення до міністра внутрішніх справ і тепер її рівень становить 34%. Це одна третина держави! До речі, не поділеної на регіони або електорат тієї чи іншої політичної сили: серед 40% населення, які вважають його діяльність на займаній посаді ефективною, присутня третина прихильників Партії регіонів та чверть – КПУ, не кажучи вже про демократичні сили.
Отак за два роки і визначаються лідери: цифри завжди переконливіші за думки і припущення. Конкуренцію Юрію Луценку за рівнем довіри серед населення складають лише Віктор Янукович, Юлія Тимошенко, а вже потім – Президент Віктор Ющенко.
Достовірну причину появи «феномена Луценка» назвати важко. Чи то позитивне ставлення до міністра в зв’язку з покращенням роботи міліції, чи повага до його принциповості як особистої якості, чи до демонстративної незаангажованості відносно будь-якої іншої політичної сили? Що відіграє вирішальну роль, не зрозуміло, бо жодне з існуючих соціальних досліджень цього не деталізує. Але так чи інакше, маємо факт: серед політиків нової генерації, які представляють демократичні сили, слово саме за Юрієм Луценком. Тим часом фаворит відверто заявляє, що не вірить у шлях пошуку і обрання «нового популярного політика, такого собі містера Мускула», який би оновив ставлення народу до колишніх революціонерів. Зокрема, так він висловився під час з’їзду партії «Нашої України», куди був запрошений в якості гостя і додав: «Не варто вважати наш електорат наївним. Це справа наших опонентів - вважати народ козлами».
Замість того, аби визначатись з посадами самим претендентам на них, міністр пропонує вкотре спитати у людей, бо, як він наголошує, саме так отримувала всі свої перемоги демократично зорієнтована частина політиків. «Особливо сьогодні, коли нинішня влада демонстративно відпустила Володимира Щербаня (колишній губернатор Сумщини, який підозрюється у скоєнні ряду тяжких злочинів), людину, яка ховалась від правосуддя. І люди це правильно розцінили - як хамський плювок в обличчя народу. Саме тому вони чекають від нас не рішення тут, а приходу до них на вулиці й майдани», - вважає Юрій Луценко.
Згідно його плану, треба дещо поступитись і визнати, що жодної самодостатньої помаранчевої демократичної партії в Україні немає. В той же час, на думку міністра, є декілька партій і організацій, які треба об’єднати. «З лютого, після Різдва, з Божою допомогою провести по областях загальні спільні збори і шляхом плебісциту членів партій прийняти рішення про об’єднання в потужну демократичну силу. Шляхом прямого голосування в залах, на стадіонах, на площах, шляхом Чорної ради обрати нове керівництво і визначити ключові завдання нового наступу за демократію». Бачимо Хрущова, який знімає туфля і лупить ним по трибуні? То знов стереотипи. Насамперед, виступаючий - один з не багатьох, хто проніс ідею крізь час. Тому має і відповідні пропозиції.
Розмовляючи з журналістами після з’їзду, Юрій Луценко заявив, що «не виключає» можливості прийняти рішення - очолити вказану «лідерську команду». Проте, поки що він має намір залишатись на посту міністра внутрішніх справ, бо, за його словами, не збирається «здавати окоп боротьби за справедливість своїм політичним опонентам». Знов гучні слова, проте нема що заперечити. Якщо звернутись до безвідмовних цифр, побачимо, що підняв Юрій Луценко міліцію, якій довіряли аж сім відсотків українців, але підняв цей показник до близько 40 відсотків за два роки. Звернень громадян до керівництва МВС менше, заяв про злочини менше. Багато злочинів ще не розкривається, деякі приховуються. Міністру доводиться їздити самому на периферії та проводити прийом громадян, щоб навести хоч трохи порядок.
Багатьом ця ситуація зовсім не вигідна. Наприклад, спадкоємці кучмізму опинились у безвихідному становищі. Якщо міністр не піде у відставку і не змінить курс, то стару систему розкрадання держави відновити не вдасться – корисливим правопорушенням заважатиме міліція. Якщо піде – залишить «парламентську більшість» без третини електорату. Так чи інакше, захопити владу всю і повністю, що недвозначно робить на сьогоднішній день всім відома політична сила, остаточно не вдасться.
Останній вихід: очорнити, звинуватити, зіпсувати репутацію, чим і займається «блакитна» частина Ради, Кабміну і її прихильники. Гідною таку діяльність не назвеш. По-перше, в цей час залишаються без уваги багато загальнодержавних проблем, якими державні діячі мають перейматись трохи більше, а ніж кулуарними сварками.
По-друге, звинувачення на адресу Юрія Луценка розвалюються на очах, а значить були надуманими. Нещодавно стало відомо про складання Генеральною прокуратурою України протоколів про вчинення корупційних правопорушень міністром. І дійсно, підставою для складання зазначених протоколів стали матеріали кримінальної справи, порушеної Генпрокуратурою відносно керівництва МВС. Але постановою слідчого тієї самої Генпрокуратури від 14 листопада в порушенні кримінальної справи було відмовлено в зв’язку з відсутністю в його діях складу злочину. Юрій Луценко вже підписав звернення до суду щодо визнання незаконними дій посадових осіб Генпрокуратури. А також, можна вважати, відповів і членам парламентського Комітету з питань боротьби зі злочинністю і корупцією, очолюваного Миколою Джигою – претендентом на пост міністра внутрішніх справ від Партії регіонів. Юрій Луценко мав слово під час останнього засідання комітету. «Я не змінюсь, - пообіцяв міністр присутнім, які в основному прийшли взяти участь в інквізиції. – І не буду залежним від цих груп, які хочуть повернути минуле. Я прийшов до міліції змінювати її і не хочу повертати нові порядки. Це не задовольняє ні голову комітету, ні багатьох членів. Боюсь, що й більшість парламенту. Вони не задоволені, що міністр внутрішніх справ не враховує думку політбюро. Тоді приймайте рішення! Ви є свідками восьми спроб зняття мене з займаної посади. Під моїм керуванням знаходяться біля 300 тис. працівників. Треба вирішувати: або дати працювати, або бігати кожного тижня на подібні реваншистські зібрання».
Успіх нічому не вчить. Він просто переконує розумних людей у тому, що вони не можуть програти. Так, після перемоги, отриманої два роки тому, Юрій Луценко називає останні парламентські вибори «уроком»: «опозиція може знову стати владою». При цьому він каже, що попереду в нас ще один урок: «Опозиція, що прийшла до влади і не врахувала своїх попередніх помилок, стане опозицією знову».