Троє братів ніде не працювали, але постійно займалися крадіжками коней та продавали їх. Під покровом ночі обікрали немало ферм та окремих господарів. Кілька разів побували на лаві підсудних, але не покаялися...
Троє братів ніде не працювали, але постійно займалися крадіжками коней та продавали їх. Під покровом ночі обікрали немало ферм та окремих господарів. Кілька разів побували на лаві підсудних, але не покаялися. Працівники міліції вийшли, врешті-решт, на слід конокрадів, й ті знову опинилися за гратами. А де ж були нічні охоронці ферм, які не тільки не затримали ні одного злодія, але жодного з них навіть не бачили?
Михайло КВЯТКОВСЬКИЙ, Володимир КАЛИТЕНКО
БРАТИ-БЛИЗНЮКИ ЛЮБИЛИ ТЕМРЯВУ Вечір був досить прохолодний, коли близнюки Ігор та Петро Капустинські вийшли із свого будинку. У хаті залишився старший брат Олександр. — Мотузки не забув прихопити? — нагадав Петро. — Все, що треба, є, — мацнув себе за кишені штанів Ігор. Брати проживали в селі Небіжка Ківерцівського району. Того пізнього вечора вирішили поїхати в село Оздів Луцького району. Були вже там не один раз. На тваринницькій фермі сільськогосподарського приватного підприємства «Рать» видивилися коней. Коні тоді їм сподобалися. Ось тепер і виникла думка викрасти їх. Ігор та Петро сіли в автобус, що прямував до Горохова. По дорозі на одній із зупинок зійшли, перетнули залізничну колію й попрямували до Оздова. Не доходячи до ферми, присіли неподалік. Темінь уже давно накрила село. Лише у небагатьох вікнах ще світилося. Посиділи, певне, з півгодини, видивляючись, чи нікого немає на фермі. Сторожа не помітили. — Можливо, ще не прийшов, — сказав Петро. — А чи не замкнувся часом всередині й спить. — І таке може бути, — погодився Петро. — Але коли вже приїхали, то все оглянемо. Брати, скрадаючись, попрямували на ферму. На подвір’ї нікого не було. Тихо обійшли навколо приміщення. Ферма мала двоє воріт. Одні замикалися навісним замком, інші зав’язувалися зсередини двома ланцюгами. Злодії розмотали якось ланцюги й зайшли всередину. Там тьмяно поблимувала електролампочка. Неподалік від входу помітили кілька коней. Один із них заіржав. — Ти чого злякався? Хіба не хочеш на волю? — сказав Ігор. — Зараз вийдеш. Брати вибрали двох найкращих, як їм здалося, коней темної масті. Петро вивів на подвір’я одного, Ігор — другого. Сіли верхи й чимдуж понеслися у своє село. У селі Небіжка крадії пробули недовго. Коли почало світати, поїхали в Тростянець. Там комусь продали коней за тисячу п’ятсот гривень. Грошима поділились порівну... Завідуючий фермою Микола Марчак прийшов на роботу рано-вранці. Там уже був конюх Юрій Іщук. Він перший і повідомив завідуючому, що зникло двоє коней. Почали оглядати приміщення. Ланцюги, які були на одних воротах, виявилися розв’язаними. Зрозуміли, що саме через них й проникли невідомі злодії. Брати Капустинські постійно викрадали коней. Ходили на нічні «операції» по одному, часом вдвох. Звичайно, спочатку їздили селами, видивлялися, де і як можна викрасти коня, а якщо пощастить, то й пару. Одного вечора найстарший брат Олександр Капустинський побував у селі Антонівка Луцького району. Видивився одну ферму, яка була не огороджена і не освітлена. Коли повернувся додому, запропонував Ігореві обікрасти її. — Якщо ферма не огороджена, то там, певне, й коней немає, — сказав Ігор. — Коні є, — заперечив Олександр. — Коли я проходив там, бачив їх. Тоді ще не стемніло й біля коней порався якийсь чоловік, напевне, конюх. — Коли туди навідаємося? — запитав Ігор. — Завтра ввечері. Чого відкладати справу далеко? Брати поїхали в Антонівку автобусом. Вийшли в центрі села. Надворі було вже зовсім темно. — Де вона та твоя ферма? — невдоволено запитав Ігор. — Тут така темінь, що можна око виколоти. — Для нас чим темніше, тим краще. А де ферма, я знаю. Ходімо. Біля ферми брати були через кілька хвилин. Ніде не блимав жоден вогник. Злодії підійшли до воріт. Вони виявилися незамкненими. Не чути було й сторожа. Або десь уже спав, або ще й досі не прийшов. Олександр потягнув ворота на себе й зняв защіпку. Зайшли у приміщення. Там також було темно. Постояли кілька хвилин, прислухаючись, чи не чути хропіння сторожа. Ігор викресав сірника. У приміщенні стояло шестеро коней. Оглянули їх, присвічуючи сірниками. Вирішили викрасти кобилу, що їм найбільше сподобалась. Олександр накинув їй на шию мотузок, який прихопив із собою з дому, й вивів на подвір’я. Село спало. Ніякої небезпеки, здається, не було. Злодії вийшли на дорогу і попрямували додому. Уже мало ось-ось світати, коли прийшли в Небіжку. Кобилу прив’язали до дерева неподалік свого будинку. — Ти лягай спати, а я тільки-но почне розвиднятися, поведу кобилу до знайомого ковбасника й продам. Ігор не заперечував. Ковбасник не здивувався, що до нього так рано привели кобилу. Певне, було не вперше, лише запитав: — Навіщо продаєш свою кобилу? Що циган вартий без коня? — Справа в тому, що я переїжджаю жити в інше село, й кобила там мені буде не потрібна. — Скільки хочеш за неї? — Скільки даси. Ковбасник простягнув чотириста гривень.
ВИКРАДАЧІ У ШАПКАХ-НЕВИДИМКАХ? Світлана Мазийчук проживала в селі Городок Луцького району із сином та невісткою. Вели власне господарство, а тому й тримали двоє коней. Як й інші односельчани, на ніч їх прив’язували біля села на пасовищі. Вранці, кому кінь був потрібен, забирали. Ніхто там не вартував, бо ж досі не було випадку, аби їх звідти викрадали. Якось пішла невістка за конем на пасовище, що біля ставків. Паслося там чимало коней. Почала шукати своїх. Одного побачила, другого каштанової масті не виявила. Не повірила одразу своїм очам. Ще й ще раз оглянула пасовище. Коня не було. Повернулася додому. — А де кінь? Чому не взяла? — здивовано запитала свекруха. — Немає там одного нашого коня. Кудись зник. Мазийчуки у міліцію одразу не звернулися, бо вирішили, що кінь витяг із землі штиря і разом з ланцюгом й кудись побрів. Тиждень сім’я шукала коня біля сусідніх сіл, а його ніде не було. Одного дня випадково побачили у рові залізні ланцюг і штир. Зрозуміли, що коня хтось викрав, а ланцюг і штир викинув. Тільки після цього й повідомили про крадіжку у міліцію. Як згодом з’ясувалося, коня викрав Ігор Капустинський. У село Городок він навідувався частенько до свого знайомого. Приїхав у гості і того літнього дня. Знайомого не було вдома. Довго сидів і чекав. Коли почало темніти, зрозумів, що той десь поїхав і може повернутися додому тільки вранці. Вирішив більше не чекати. Проте повертатися додому з порожніми руками також не хотілося. Ось тоді й виникла думка викрасти коня з пасовища. Пішов туди. Примітив коня, що пасся неподалік, витяг із землі стержень із ланцюгом й викинув їх у канаву. Потім накинув коневі на шию мотузку, яку завжди носив із собою, сів верхи й поскакав додому. Наступного дня Ігор продав краденого коня незнайомому чоловіку за чотириста гривень. Справжня ж вартість була понад 1300 гривень, але торгуватися не було як. Краденого коня треба було якнайшвидше позбутися... Часом траплялися у крадіїв і невдачі, але таке було не часто. Проте на перешкоді ставали не охоронці ферм, а самі... коні. Петро Капустинський за крадіжки тричі побував на лаві підсудних. Повернувшись останній раз з тюрми у село Небіжка, він через два дні обмацав свої порожні кишені й знову вирішив вчинити крадіжку. Попутним транспортом заїхав у село Воротнів Луцького району. Посидів у кущах, доки стемніє, а тоді побрів на ферму. Сторожа не побачив та й двері не були замкнуті. Лише відсунув засув і ввійшов всередину. Коней стояло багато, певне, більше двох десятків. Вибрав коня каштанової масті, накинув йому на шию мотузку й вивів із приміщення. Сів і поїхав додому, але не дорогою, а полями, бо боявся когось зустріти. Був уже неподалік Небіжки, але в одному місці, коли кінь перескакував рів, вершник не втримався і впав. Підхопився одразу, кинувся до коня, почав його ловити. Кінь втік. Злодій повернувся додому з порожніми руками. Втік від Петра кінь і в селі Усичі. Приїхав туди злодій також пізно ввечері. Коли стемніло, пішов до ферми. Переліз через загорожу. Відчинив ворота, які виявилися незамкненими. Вивів коня й прив’язав до стовпа. Пішов ще за одним. Вивів другого. Почав їх прив’язувати один до одного. Другий кінь несподівано рвонувся, лише мотузка залишилася в руках злодія, і втік. Краденого коня вранці Петро продав на ринку в Колках... Ніч не сховала злодійських слідів, на що вони сподівалися. Першим відчув небезпеку найстарший, сорокадворічний Олександр, й втік з дому. Працівники міліції розшукали й затримали його в Турійському районі. Не втекли й двадцятисемирічні брати-близнюки Ігор та Петро. Всі вони знову опинилися на лаві підсудних. Луцький міськрайонний суд позбавив волі циган-конокрадів: Ігоря та Петра Капустинських на п’ять років кожного; Олександра Капустинського на чотири роки. Апеляційний суд області вирок залишив без змін. З допомогою крадених коней безробітні брати сподівалися створити собі райське життя, а загнали себе в пекло. Але не це дивує. Так буває часто. Дивує інше. Чому так легко й порівняно довго нічним злодіям вдавалося викрадати коней і не тільки в згаданих селах, але й у багатьох інших? У деяких вони викрадали й по два рази. Адже під час слідства та суду охоронці ферм доводили, що вони постійно й пильно виконували свої обов’язки. Кожні півгодини обходили ферми, не тільки не спали, навіть не дрімали, уважно стежили, чи поблизу нікого немає. А коні зникали один за одним, проте охоронці жодного злодія не тільки не затримали, але навіть не бачили. Можливо, конокради були в казкових шапках-невидимках...
