(Зі спогадів волинського письменника Івана Чернецького)..
(Зі спогадів волинського письменника Івана Чернецького)
На початку 60-их років минулого століття доля закинула мене вчителювати в школу села Печихвости Горохівського району. Влаштований був на квартиру до Івана Братуня, людини поважного віку, сільського філософа і політолога. Тож вечорами із своїм господарем ми часто обговорювали глобальні проблеми сучасного світу. Але найперше, що мене зацікавило: чи не знає мій господар поета Ростислава Братуня? — Славка знаю мало,— відповів мені господар,— а батька його Андрія, далекого мого родича, знаю добре. Декілька Братунів (хлопців і дівчат) ходили до школи із сусіднього села Стрільче, які також доводилися львівському поетові родичами. Ось так навчав я загальної історії родину Братунів. Із поетом тоді особисто не був знайомий, хоча студентом кілька разів слухав його на літературних вечорах у Луцьку. Познайомився я і спілкувався вперше з поетом на західноукраїнській нараді молодих літераторів у Львові у вересні 1964 року. Поетичною секцією тоді керували Ростислав Братунь і завідувач кабінету молодого автора Спілки письменників України Володимир П’янов. Із чотирьох волинян, учасників наради, найбільше критичних стріл летіло на мою адресу. І не стільки за якість віршів, як за їх тематику. Як не дивно, за підсумками наради в жовтні цього ж року разом з Іваном Гнатюком, Ігорем Калинцем, Романом Кудликом і Борисом Демківим на літературний вечір у Спілку письменників до Києва викликали й мене. Виявилось пізніше, на моїй кандидатурі наполіг Ростислав Братунь. Ще ближче впізнав я Ростислава Андрійовича, коли восени 1967 року четверо волинян (П. Мах, В. Лазарук, Й. Струцюк і я) звітували про свою творчість у Спілці письменників Львова. Серед інших я прочитав вірш «Держава». І тут же як накинеться на мене Ніколай Дальокий: — Нє плюй в колодєц, гдє чістая вода!.. Ого! Запахло «ізмом». Треба щось робити… На мій захист стали Микола Петренко і Роман Лубківський. А підсумовуючи звіт, Ростислав Братунь сказав: — Товаришу Дальокий, не шукайте у вірші Чернецького того, чого там нема. Ніякого плювка там нема… Пізно ввечері Ростислав Андрійович дзвонить до нас у готель і запитує Петра Маха, де Чернецький? Беру слухавку і Братунь радить мені (наказує!) сьогодні сідати і переробити вірш, який закінчувався такими рядками: Таке ось натхнення, мрія, сон. Держава на імення — стадіон. — Та я вже переробив,— кажу. — Я назвав вірш «Стадіон». — Іване! — цілком серйозно говорить Р. Братунь. — З цим раджу не жартувати… Упродовж п’ятнадцяти років, коли Братунь очолював Львівську організацію СПУ, до якої належали і літератори Волині, він по кілька разів на рік приїздив до Луцька. Найчастіше зустрічав я поета в товаристві Олександра Богачука. За кавою, а інколи й за чаркою, велися довгі діалоги про життя-буття. До поетового 50-річчя надрукував я рецензію на його збірку «Поезії». Рецензія йому сподобалася, і він подарував книжку мені з теплим автографом, як і декілька своїх пізніших видань. Збереглося у мене кілька Братуневих листів. Не раз листовно ми обмінювалися і новорічними поздоровленнями. Востаннє я бачив Ростислава Андрійовича вже в домовині. За тиждень до його кончини Василь Гей дзвонив йому і запрошував на відкриття пам’ятника Тарасові Шевченкові в Луцьку. Братунь пообіцяв приїхати. А в день, коли пам’ятник відкривали, Львів прощався з поетом. На похорон із Луцька поїхали Лазарук і я. За Гороховом, біля путівця, що веде із Стрільче, де часто ступали ноги школяра Братуня, ми взяли грудку паруючої землі й поклали її на домовину поета. Нехай разом із галицькою рідна волинська земля буде йому пухом.
