Чим заплатила волинська сім’я за свою любов до україни...
Чим заплатила волинська сім’я за свою любов до україни
Володимир ГАВРИЛЮК
Нещодавно мені довелося ознайомитись з незвичайним життєписом лучанина Феофана Антоновича Назаревича. Стос оригінальних документів, копії витягів кримінальних справ, сукняні відповіді прокурорських, судових, міліцейських установ з відлунням сталінсько-брежнєвської ночі беззаконня. І сила заяв п. Феофана до згаданих джерел ймовірного правосуддя учорашньої доби та дня уже «самостійного». Кількість матеріалу приголомшлива. Здається, що ти потрапив у буревій безвиході. Під самісіньким крилом святого Почаєва, недалеко від славного Кременця, на лівому березі пречудової Ікви врослося село з нерозгаданою назвою Старий Тараж, відоме вже 1463 року. Мальовнича місцина на перехресті господарських, торговельних, духовних шляхів, з працьовитим християнським людом перебула воєн, бід — без ліку. Але з пожарищ кожної веремії село воскресало. За переказами, Назаревичі належали колись до шляхти, пізніше — здрібнілої. Дід п.Феофана Андрій отримав у спадок технічну здібність, мав величезну кузню. Батько Антон Андрійович мірошникував у млині. Припала до серця працьовитому парубку гарна, але незаможна, дівчина Оля — удатна кравчиня. Дід довго не годився на шлюб з нерівнею. Але кохання здолало опір. Невдовзі з’явився на світ перший козачок Євстафій — накоренок роду. Та радість не була довгою. Молодого батька забирають до Війська Польського. Поруч з муштрою почалася ідеологічна лазня про перехід до віри святого Риму. Після відмови приниження, прискіпливі зачіпки стали щоденними. Якось пан офіцер своєю зверхністю до жовнірів-українців допік до живого, потім знову і знову. Хлопці кипіли, але мовчали. А зразковий у вишколі Антін-волиняк після принизливого «бидло» у свою адресу вибухнув — зацідив нахабі-шовіністу у пику. Це був перший сеанс недолі. Офіцера покарали, а мірошника запроторили на рік до в’язниці. Під час німецької окупації на батьковому обійсті розташувалися на постої двадцятеро кіннотників. Мама Ольга Оксентіївна стала головним кухарем. Щодня до польової кухні сходилися дітки збіднілих родин, дорослі. Здалося, ніщо не віщувало біди, Антон Назаревич уже став батьком п’яти синочків. Німцям також були потрібні гарні фахівці. З кузні долинало гупання молота, а лопаті водяної турбіни обертала впокорена Іква. Враз німці відійшли з села, а Червона Армія ще не встигла обійняти нові позиції. Але вже наближався другий акт драми. Одного ранку до черги очікувальників змолоти збіжжя приєдналася велика фіра з горою мішків для потреб УПА. Якби то знаття, а то шляхетний комірник, наставлений шкодувати бідніших, вирішив обслужити без черги вдовицю з двома пудами зерна, а в «колійці» вона стояла за вояківським возом. Гуртове виховання не забарилося, — відпрасували мораліста щедро. А референт СБ, припинивши жорстокий урок, порадив батькові п’ятьох соколиків: «Пане Назаревиче, не гнівайтеся на хлопців. Ви — у себе на печі з сім’єю, а вони — де прийдеться. Час — непевний, як не сьогодні, то завтра прийде страшніший од німця ворог. Москаль забере усіх придатних до свого війська на вірну погибель. Говоримо усім на сходах, у церквах не йти на мобілізацію до совітів». У травні 1944-ого батькові надійшов виклик до Кременецького РВК про мобілізацію до Червоної Армії. Батько, як і десятки інших односельців, до пункту не з’явився. Псарі-червонопогонники почали лови дезертирів. І за доносом сусіда-активіста утікача затримали та передали до рук НКВС. Ось витяг з відповіді військової прокуратури Західного регіону України синові А. Назаревича Феофанові від 25 вересня 1995 року: «… 5 грудня 1945 р. під час проведення органами НКВС у селі операції по виявленню членів УПА та інших нелегалів Назаревич А. А. був затриманий як запідозрений у причетності до УПА та під час допиту в домі гр.-на Фарини Г. Р. був убитий пострілами із пістолета заступником начальника відділу боротьби з бандитизмом Кременецького районного відділу НКВС капітаном Сіліним при спробі вчинити опір та втекти із приміщення, про що Сіліним, іншими посадовими особами РВ НКВС та місцевої районної влади був складений та підписаний відповідний акт». І ось 12 грудня 1947 року о четвертій ранку озброєні солдати з групою попихачів увірвалися до хати Назаревичів: «Всєм двадцать мінут на сбори і всєм — на виход». Напівголих і майже босих діток разом з мамою Олею загнали на підводу. Валка возів з десятьма родинами «бандьор» під конвоєм вівчарок і солдатів з кулеметами рушила у бік Кременця. Там на них чекав вагон-телятник з полицями-нарами на 70 осіб. До місця призначення діставалися два тижні. Люди мерли масово. Ховати забороняли, тому рідня через люки-віконця на повній швидкості скидала тіла своїх нещасних. Годували раз на кілька днів мискою баланди, природні потреби справляли через отвір у підлозі. Нарешті, о другій ночі потяг зупинився — станція Кизем Молотовської області (тепер Пермської). Команда: «Виході!». Мати з синочками увесь тортурний шлях перебула в кутку вагона, тому й вийшли останніми. І це, напевно, їх врятувало. Капітан, що «опікувався» прибулими, жахнувся побаченому. Мати, неначе птаха, пригорнула малих пташенят, висмоктаних неволею. Тихесенько, аби ніхто не почув, наказав їздовому відвезти беззахисних сиріт на шахту з покинутими бараками, а не в тайгу. А на тих, кого повезли в тайгу, чекав згорнутий намет. До весни ніхто з них не дожив. Діток «оформили» до школи. Мама-спасителька їздила за п’ять кілометрів на діючу шахту. Заробити можна було сто рублів, жили за картковою системою, але на базарі вільно продавалася «цеглина» чорного хліба за 100 рублів. Навесні 1948-ого мамі дозволили перебратися працювати і жити на діючу шахту № 38 у містечко Коспаш. Мама зі старшим братом Євстафієм пішли у шахту. Мамі дісталася посада відкатчиці вагонеток, Євстафій слюсарував. Житло начальник шахти надав у бараці лише для одного ліжка біля порога. Як вони спали семеро, сьогодні уявити важко. Потім дозволили виписати кілька кубів дощок для зведення якогось кутка. З приходом 1949 року Феофан вперше наївся досхочу. Він і був рятівником сім’ї від загибелі. Брав торбу і від хати до хати ходив просити. Звичайні російські люди чим могли, тим ділилися. А у 1951-ому зарахували хлопчину учнем столяра, хоч душа тяглася до техніки. А кайдани заслання як неповнолітньому спали у 1955-ому. Вже вільна дорога простелилася до Херсонщини, до тітки — маминої сестри. Одразу вступив до ремісничого училища, котре закінчив з відзнакою. Мріяв про військову службу, поїхав до Казані, прийняли до військового закладу. Потім як нагорода долі прийшло призначення у Прикарпатський військовий округ, на Волинь, де служив на посаді авіатехніка. Тут з братами взялися будувати дім на місці зруйнованого батьківського. Будуватися ніхто не перечив: ні влада, ні село. Хату було зведено, але тут раптом вноситься подання до суду. Рішення: «Знести!». Районне УВС розвалює хату. Виявляється, червоний ланцюг живе. Одразу стрельнув наказ: «Звільнити з лав Радянської Армії за службовою невідповідністю». А був він у чині старшого лейтенанта на посаді авіаційного техніка першого класу. Випадок приводить на будову ДПЗ-28 у Луцьку. Працював рядовим робітником. Невдовзі начальник дільниці пропонує очолити бригаду. Вагався, але колеги вмовили. Дуже швидко колектив посів друге місце у змаганні колективів «Промбуду-4». Та сатана не дрімав. Попередній бригадир — колишній працівник відомих органів, знаючи, що ідеологічне обличчя бригадира «не чисте», «стукнув» куди треба, немов бригада готує замах на Л. І. Брежнєва. Протягом місяця майор КДБ проводив перевірку. Нічого не знайшли. Але наказ: «За порушення виробничо-технологічних норм звільнити». — Пакую валізу, «рву кігті» на Північ,— веде розповідь про свою скалічену долю пан Феофан. — А плямошукач місяць відвідує моє помешкання, наших сусідів, щоб вивідати щось проти мене. Попри молотарку страху, поки житиму — молитимуся за першого секретаря Волинського обкому компартії України Коржа, з рук котрого отримав двічі помешкання: спочатку — двокімнатне, а за півтора року — трикімнатне. Та не дає спокою п. Феофану невизначеність у долі батька, усієї родини, що увійшла в береги архівної справи № 2816, через що невинні дітки з мамою й досі «сємья врага народа». Є у справі неспростовні факти репресивного розгулу, спонуканого командою з Москви. У Назаревичів забрано будинок з трьох кімнат, зведений у 1935 році. В «описі» споруду оцінено у триста рублів, корова, «тощая, старая», вартувала 700 рублів. З «опису» виходить, що сім’я з восьми осіб послуговувалася одним ліжком. Старою була і швейна машинка з ножним приводом, овартнена 200 рублями. Не побачили очі двох описувачів півгектарного садка. А куди поїхав весь реманент? Бути б Назаревичам «ізмєнніками Родіни» на вічні віки, якби не з’ява держави Україна. Мама Оля руками незламного сина Феофана пише десятки заяв, звернень. І от, нарешті, прилітає перша довгоочікувана звістка з обласного управління внутрішніх справ у Тернопільській області: 2.10.1991 р. прийнято рішення про повну реабілітацію та повернення втраченого майна. Тим часом прокуратура Тернопільської області на початку 2001 року відповіла, що у справі батька в реабілітації відмовлено. А ось повідомлення з Тернопільського управління СБУ: «Постановою слідчого відділу УСБУ в Тернопільській області справа стосовно Назаревича А. А. в частині «Зрада Батьківщині» закрита. Відносно офіцера НКВС Сіліна І. Д. встановлено, що він допитував затриманого Назаревича А. А. при закритих дверях кімнати та вистрелив у нього у відсутності кого-небудь із свідків». А як не сказати про тітку Ганну — рідну сестру батька? Коли брата замордували, а братиху з небожатами погнали на загибель, прийшла її черга. Жила тітка на дідовому обійсті. Почали розкрадіж злодюги з дідової кузні. Наскочили хмарою, розібрали мозольну працю, позвозили на колгоспний двір. Тітка не скорилася нарузі над братом і родиною, до колхозії твердо не йшла. Час від часу торгувала у Кременці залишками добра. Якось Ганна Андріївна повернулася з Кременця і жахнулася: на штахетах паркана висіли задушені козенята і птаство. Аби добити Назаревичів до кореня, дияволова влада доручила якомусь юді-облуді провокативне завдання. Прислужник приніс до двору чесної господині в’язку сіна для тільної корівки, розтрусивши його стежиною до самої хвіртки. Спільники одразу вбігли на місце «злочину». Жінку арештували. «Розкрадачка» суспільного майна отримала два роки «виховання». Пише Феофан Антонович до усіх чинників: «Проведіть ексгумацію тіла рідного батька, надайте, нарешті, усім сущим Назаревичам посвідчення реабілітованих, поверніть загарбане майно!». Мовчить правосуддя — вже наше, українське! Тримають на світі Божому — син Валерій з двома дітками, що теж здобуває хліб важкою працею — добуває газ. А доня Леся подарувала бабусі, дідусеві двох гарних козаків. Старший вчиться на кібернетика, менший — дев’ятикласник Вадимчик — мріє стати істориком або правником. Хоче захищати скривджених. Три роки тому п. Феофан придбав у Крупі хатину з гарним садком. А у Старому Таражі могили бабусі й дідуся стережуть горбочок з хрестом все ще без імені, притулений до їхнього останнього пристанища. Чи дочекається Антон Назаревич — великий працелюб, люблячий батько шістьох синів, замордований Москвою, син України, пошанівку у рідному селі? Чи сподобить милостивий Господь, чи спроможеться сьогоднішня українська влада на спомин і гідну славу свого сина — великомученика Антонія? Адже він любив їх обох палким синівським серцем.
