Коли дружини не стало, синові Василеві було всього одинадцять, а сьогодні його роки добігають уже до повноліття. Зростом батька вже перегнав.
Сільський музикант, овдовівши, став для сина і татом, і мамою
Степан Кузуб живе в селі Сошичне Камінь-Каширського району Волині, і ось уже п’ятнадцять років працює художнім керівником у місцевому Будинку культури: майстерно грає на баяні, акомпануючи самодіяльним колективам. Цим талантом захоплюються, але, здається, не дивуються, сприймаючи як належне, бо, як довелося почути, дід чоловіка був із ромів, а вони мають хист і до музики, й до співу
«Чимало років я працював на пилорамі і грав на весіллях»
Ми зустрілися в Будинку культури, який, відчувається з подальшої розмови, став для Степана Кузуба особливим домом, де здійснилася його мрія про сцену. Тут він створив колектив «Троїсті музики», взявся акомпанувати співочому ансамблю «Молодички», з яким виступав не лише на Камінь-Каширщині. А вже завдяки цьому його запримітили в районі. І ось уже музиканта із Сошичного запрошує як акомпаніатора знаний народний аматорський ансамбль «Приданки» із Гути-Боровенської, з яким баяніст побував на мистецьких фестивалях і в Луцьку, і в столиці України. А шлях до визнання, про яке сьогодні свідчать численні відзнаки, був непростий.
— І дід мій грав на різних інструментах, і батько. Я теж рано взявся за гармошку, потім був баян, акордеон. Із восьми років виступав на шкільній сцені, — розповідає чоловік. — Хотів вчитися в Луцькому культосвітньому училищі. Але не зміг вступити, бо з дитинства дуже заїкався. А коли вже переріс цю ваду, то пізно було сідати за студентську парту. Тож я — музикант-самоучка. Скористався тим, що по сусідству жили хлопці, які навчалися в культосвітньому, і нотну грамоту трохи освоїв. Чимало років працював на пилорамі і грав на весіллях…
А в 2006-му в житті чоловіка сталася переміна: тодішня директор Будинку культури Галина Шворак, яка бачила обдарованість Степана Кузуба, запропонувала йому стати художнім керівником у культосвітньому закладі Сошичного. Він, на той час 30-літній чоловік, охоче (хоч і не без переживань, бо ж чекала нова справа) погодився. І ось уже п’ятнадцять років на цій посаді.
«Я дав собі слово: поки Василь не стане на ноги, про влаштування особистого життя й думки не може бути»
Розумію, що непросто чоловікові говорити про втрату дружини, життя якої так передчасно забрала страшна недуга. Тож починаю мову з того, що прошу згадати, хто вона, та жінка, яка подарувала йому сина, де зустрів свою суджену? Слово за словом — і вимальовується історія їхнього кохання. Як це часто буває, двох молодих людей звів випадок. У 2002 році поїхав Степан у гості до сестри, яка замужем у селі Жукин Вишгородського району на Київщині, — там і познайомився з майбутньою дружиною Наталією. Йому — 27, їй — 20 літ. Вертався додому з думкою, що зустрів свою долю. А десь через пів року приїхав сюди вже з родиною й посватав дівчину. У лютому 2003-го в Сошичному було їхнє весілля. Гості вітали зі шлюбом, зичили щастя в сімейному житті. І в подружжя була любов та злагода. Наталія ніколи не пошкодувала, що покинула своє село й подалася за чоловіком у невідомий їй край.
— Пів року ми жили з моїми батьками, — пригадує чоловік, — а потім купили собі хатину. У 2004-му, 9 січня, у нас народився син, якого назвали Василем…
І все в них добре було. Аж поки не постукала в хату біда. У 2015-му захворіла дружина. Діагноз лікарі поставили невтішний. Степан, котрий, як каже, любив і завжди оберігав свою Наталію, не склав руки від безсилля. Він возив дружину до лікарів і у Вінницю, як порадили йому, і в Київ — в Інститут імені Богомольця. Пам’ятає слова професора Олексія Дронова про стан жінки: «Ви її хоч би додому довезли». Ще чотири місяці жила Наталія. В останні свої дні вона, певно, відчуваючи, що закінчується її земний шлях, говорила чоловікові, як він зараз пригадує, аби сина їхнього виховав.
Василеві було тоді одинадцять. Зараз він уже в Камінь-Каширському профтехучилищі здобуває спеціальність електрозварювальника. Позаду шість літ, упродовж яких Степан Кузуб вчився жити без дружини, але з думкою про неї.
Вертався додому з думкою, що зустрів свою долю. А десь через пів року приїхав сюди вже з родиною й посватав дівчину.
— Дуже тяжко було, як померла Наталія, — каже чоловік. — Тож я раніше міг допомогти на кухні, коли до якогось свята готувалися, а як не стало дружини, то треба було самому і прибрати, і попрати. Вранці встати й зварити їсти, аби дитина не йшла до школи голодна. Моя мама багато в чому виручала, поки син був менший, доки я освоїв всю домашню роботу. Овдовівши, по-справжньому оцінив, яка то важка жіноча праця по хазяйству. Тепер для мене не проблема накрутити голубців, наліпити вареників, приготувати якісь смаколики — мусив вчитися, бо ж син до ровесників ходив і бачив, що в них на столі, тож йому хотілося, аби і вдома те саме було.
Читайте також: Чому одні в ліжку – вічно голодні, інші – завжди холодні
Вони із сином, за словами чоловіка, дуже близькі — постійно спілкуються по телефону, поки той на заняттях у Камені-Каширському. Втрату дружини наш герой вважає великим випробуванням, даним йому Богом, яке треба достойно пройти. Мова зайшла про те, чи не було думки вдруге одружитися — коли не стало дружини, то ще й сорока літ не мав. На те відповів:
— Батьки мої не раз зачіпали цю тему: «Чого ти не женишся?» І Василя навіть питали, чи не буде він проти, як тато одружиться. Син на це говорив, що вже, мовляв, великий, усе зрозуміє. Тобто давав згоду на те, аби у мене була друга дружина. Ось тільки я сам собі дав слово, що поки Василя не поставлю на ноги, то про влаштування особистого життя й думки не може бути. Не хочу боляче зробити синові, боюся віддалити його від себе. Я розумію, що маму йому не заміню, але стараюся бути добрим батьком і виконати заповіт жінки.
