ЩО ДІЄТЬСЯ В ЛІТЕРАТУРНИХ КОЛАХ УКРАЇНИ?

З приводу подій навколо Національної Спілки письменників України

Який рік надворі, дорогі волиняни, читачі, шанувальники рідного слова? Шістдесят восьмий минулого століття? Ще й досі моторошно від гучних залпів з партійних гармат і рушниць по Гончаровому «Собору»... Чи дев’яносто перший — рік «ГКЧП»?..
Ні, маємо таки третій рік третього тисячоліття, тринадцятий оберт Землі навколо неяскравого сонця нашої Незалежності. Але тоді й тепер під загрозою «собори наших душ». Нині йде наполеглива, цілеспрямована, брудна й підступна робота, спрямована проти Національної Спілки письменників України і передусім — проти голови її Володимира Яворівського, обраного на цю посаду Третім з’їздом письменників 17 жовтня 2001 року. Минулої середи ввечері усі канали так званого українського телебачення (деякі з них гордо приліпили собі ненашослівне «тіві») дружно, бадьоро й радісно повідомили «сенсаційну» новину: головою Національної Спілки письменників України є вже не Яворівський. На цю посаду обрано нібито Наталю Околітенко. Обрано «на загальних зборах НСПУ».
Отож передовсім хочу трохи заспокоїти тих людей, яким небайдужа доля письменницької Спілки, тих, котрі з тривогою запитували мене: «Що сталося, що діється в літературних колах України?». Діється й справді немало чого. Але головою НСПУ є український прозаїк, блискучий публіцист Володимир Яворівський. А брехня на каналах «чорного ящика» була такою одностайною, що сумніватись не доводиться: вона їм «підказана» чи продиктована. Адже не може, так би мовити, нормальний журналіст не знати, що збори не обирають голову НСПУ. Це може зробити згідно зі Статутом тільки з’їзд.
Позавчора на засіданні ради Волинської організації НСПУ прийнято ухвалу, в якій, зокрема, сказано: «Інформація, що прозвучала по телебаченню 29 жовтня 2003 року, є провокаційною стосовно Спілки і такою, що вводить в оману громадськість України. Переобрати голову Спілки має право лише черговий або позачерговий з’їзд НСПУ, чого в даному разі не було. Волинську письменницьку організацію ніхто навіть не повідомив про збори, що відбулися в Києві».
Що ж сталося і діється насправді? Як про ганебний і прикрий факт можна сьогодні говорити про розкол Київської організації НСПУ. 11-ого і 29-ого жовтня відбулося двоє зборів цієї організації. Ось витяги з повідомлень про них, опублікованих у газеті «Літературна Україна» 30 жовтня. Про збори перші (11 жовтня): «Збори одностайно висловилися за консолідацію літераторів... Головою КО НСПУ обрано відомого громадсько-культурного діяча, критика і публіциста, професора Анатолія Погібного». В ухвалі цих зборів сказано: «Засудити як негідну українського літератора поведінку тих членів КО НСПУ, хто своїми невиваженими вчинками розхитує єдність Спілки, закликаючи до позачергового письменницького з’їзду».
Про другі: «Висловивши всі свої незгоди і претензії, учасники зборів одностайно проголосували за створення Київської Спілки письменників у рамках НСПУ, найближчим часом зареєструвати її, відповідно до чинного законодавства, у Міністерстві юстиції України. Головою нової організації обрано Наталю Околітенко. Збори також висловилися за скликання позачергового з’їзду українських письменників, утворили оргкомітет і прийняли відповідне звернення до всіх літераторів України».
Принагідно зазначу, що 3 вересня цього року на засіданні ради НСПУ з участю голів обласних організацій питання про позачерговий з’їзд було поставлене на голосування. «За» проголосувало аж... 4 літератори.
То де ж ті «загальні збори НСПУ», про які з таким ентузіазмом повідомляло «тіві», видавши, вочевидь, вельми бажане за дійсне? Знаю, що на тих зборах були присутні представники деяких обласних організацій в якості «спостерігачів». З Волині на них було мобілізовано кілька літераторів, які до письменницької Спілки не мають ніякого відношення. Як повідомив мені голова Рівненської письменницької організації Степан Бабій від їхнього професійного літературного осередку до Києва їздило (не знаю, правда, за чий рахунок) троє літераторів, але участі в голосуванні вони не брали. Та й не мали права брати, адже це були збори Київської організації, а не всієї Спілки. За свідченням очевидців, це був «дурдом», а не збори.
Ось так просто, виявляється, можна збрехати, напустити туману, не соромлячись мільйонів глядачів. Така ж омана, неправда, що підлаштовується під правду, — балаканина про «політизацію» Спілки. Ще на жодному засіданні ради чи президії після останнього з’їзду політичне питання не обговорювалось. Хіба що питання захисту зневаженої нині рідної мови та порятунку української книги. Але якщо мова про це — «політика», то що ж таке література? Зрозуміло, що комусь не подобаються надто гострі відкриті листи В. Яворівського до Президента, але ж пише він їх не від імені голови Спілки, а як народний депутат. Відтак у запалі полеміки та амбіційного гніву можна й народних депутатів звинуватити в тому, що вони «займаються політикою».
Густий туман оман і досі, мов привид, бродить Україною, тяжіє над нею, роз’їдає її тіло, принижує людей, доводить їх до зневіри та відчаю.Важкий наш тягар, спадок минулого чи якесь диявольське прокляття — постійні чвари, сварки й пересвари, безнастанна боротьба на всіх рівнях за булаву — гетьманську чи бодай малесеньку. Ця боротьба перетворила колись на Руїну всю Україну, а нині руйнує дух нації, людську совість і гідність. «Чвари між братами — найстрашніші чвари» — казали давні мудреці. І сьогодні це болить людям, наділеним талантом творення, а не руйнування, здатністю відчувати й переживати більше за інших.
Видатний український письменник Юрій Мушкетик з глибокою тривогою за долю нації б’є на сполох криком душі: «Запитую себе і нас, учені мужі, високі політики: на кого ж сьогодні і в подальшому може обіпертись Україна? На інтелігенцію? Вона розпорошена, багато інтелігентів продалися за шмат ковбаси. Хтось і підтримує українську освіту, науку, ставить перед урядом мовну проблему, але таких мало... Багато людей покладають надії, що ось-ось появиться наш Вашингтон... На те надій мало. Як іронізував свого часу В. Самійленко:
Кожна піч українська —
фортеця міцна,
там на чатах лежать патріоти».
Нещодавно мені написались такі рядки:
Йде луна поза гаєм і Краєм,
Кров, підпалена хмелем, грає.
«Ой ти, хмелю»... — Вкраїна співає,
Так співає, мов горе крає.
Так співає, неначе плаче,
І сміється собі Європа.
Маєш, Краю мій, серце козаче
І розріджену кров холопа.
Це таки вона, рабська, розріджена кров холопа-малороса, обманутого виборця, брехливого працівника ЗМІ дозволяє зневажати наше право на правду і гідне життя.
Але даремні змови і проти нашої мови (від імперських заборон ми прийшли до ратифікації Європейської хартії регіональних мов, як пише Мушкетик, «обсльозивши» бідну, нещасну» російську мову, яка нібито в нас упосліджується конаючими українцями»), і проти «невгодних» носіїв рідної мови, які не бояться говорити правду.
Можна знищити фізично письменника, запроторити його за грати, як було в недалекому минулому, видати в державі, що є незалежною, Указ про святкування 350-літнього рабства, зрештою, зруйнувати Спілку та нікому не під силу «заборонити» талант, що є не просто Божою іскрою, полум’ям натхнення і творчості. Талант митця — то ще й уміння жити і творити по совісті.
Василь ГЕЙ, член президії Національної Спілки письменників України.