Поета Віктора Лазарука відкрив мені рівненський поет Степан Бабій. Нічого особливого не сказав, лиш дав невеличку книжечку “Озерний дзвін” - подивись, мовляв, а потім поговоримо. Як виявилося згодом, “Озерний дзвін” є вершиною творчості Віктора Лазарука...
До 70-річчя вІд дня народження українського письменника Віктора Лазарука
Поета Віктора Лазарука відкрив мені рівненський поет Степан Бабій. Нічого особливого не сказав, лиш дав невеличку книжечку “Озерний дзвін” - подивись, мовляв, а потім поговоримо. Як виявилося згодом, “Озерний дзвін” є вершиною творчості Віктора Лазарука. Сам Віктор Лазарук народився 1933 року в селі Дубова Ковельського району. Після закінчення Львівського університету імені Івана Франка вчителював у с. Заболоття на Ратнівщині, завідував відділом поезії журналу “Жовтень”, працював завбюро пропаганди Товариства охорони пам’яток історії та культури, директором Будинку природи в м. Луцьку. Дебют поета відбувся 1958 року у колективній збірці “Провесінь”. Поряд з поривним (тоді) Володимиром Лучуком Лазарук виглядав діточо простим і напрочуд камерним автором. Разом з тим уже у цій першій його збірці бачимо своєрідність поетичної мови, яка полягає у нецуранні свого, волиняцького, рідного - “Сани затоки йдуть і риплять”, “Десь далеко співають дівчата Веревечкою йдучи...” Бачимо у Лазарука і сміливі пейзажі, які згодом посядуть чільне місце у його творчості. Перша книжка Лазарука недалеко відійшла від тої збірки. Десь пробивається ранній Тичина (“Я до лісу, мов арфа, настроєний, Я чутливий, мов ранішній ліс”), але все більше проявляється сам Лазарук, уважний до художньої деталі, звуку, кольору, фактури, яка стає фактом художнього мислення: “Десь у листі струмок шарудів”, “слухаю землю, запилену сонцем”, “Світає на душі”, “Зоря сльозиться в небі, Світлішає блакить. Були ви коли-небудь На озері, що спить?” У другій книжці характер поета Лазарука виокремлюється, стає зримішим і самобутнішим. Тут він - майстер звукових ефектів, точної рими, карбованого слова, тонкого пейзажного малюнка, сміливого (аж до неймовірності) образу, трепетний кольорист: “Гей, пливи, ріко моя, по селах Супокійно, з коропами хмар”, “Журавлі (...) Краяли криками даль”, “Пробігла осінь гаєм, Мов олень ранений пробіг”. “Риплять лісів намерзлі снасті. Ані стежок, ані доріг. Атлантів голих і гіллястих Скульптури ліпить мокрий сніг”. Приємно, що у своїй другій книжці безперечний майстер пейзажу шукає місце людини у цьому пейзажі - шукає гармонію людини і природи, людини у природі. І це йому, як не дивно, вдається: “Зацвітають голубі фіалки, Віти нахиляються до трав. Я тебе, мов озеро рибалка, Серед лісу темного шукав. Озеро тривожилось ласкаво, Між дерев синіло, наче скло. Знав я все: за хащами, за плавом Човен є і сховане весло”, “Течуть сповільнено хвилини В ріку велику забуття. Ми примостились у ялинах - Маленька станція і я”. Є у книжці і поема “Компрачикоси”, яка, за свідченням самого автора, і спричинилася до тривалої опали. Проте з погляду вічності ця поема не має художньої цінності, бо її публіцистична загостреність не підтверджена валютою художніх відкриттів. Тобто, іншими словами - вона вмерла разом з часом, у якому була написана. Як я вже казав, вершинною у творчості поета стала книжка “Озерний дзвін”. Її виходу автор чекав 16 років. Перше враження - Антонич. У ритмі, звуковій палітрі, кольорописі. Але при глибшому ознайомленні бачиш, що Антонича тут дуже мало, а є Лазарук як сформований письменник: особистість, характер і стиль. “Волинь”, “Голуба яблуня”, “До вечірньої Турії”, “Летючий корабель” - це не тільки любовне освідчення рідному краєві, це ще й вміщення цього краю у космічний контекст. Точні образи, в яких поєднано побут і високе, технізоване і природне: “заплаканий літак”, “Із крабом прошнурованих глибин”, “На подвір’ї півень синю воду п’є”, “Світає слід коліс”, “На нитці вогнища стоїть собі в рівнині, Як паперовий змій, високий дим”, “в берези - сльоза по корі”,”Світить сонце у душу мою”, “Ми витрушуєм старість, як зілля із волока”, “Неначе заполоччю, північ Мох вишиває по корі”, “Сидиш один, похмуро куриш Гіркої ночі нікотин”, “І тиша — як укус і шемрання мурах. І постріл, що загруз По пахви у мохах. І постріл, що пропах Весь порохом сухим, Сповзає по дубах”, “Прилетіли на першу відлигу, На січневі здивовані брови: Приколіте конвалію снігу На весняну сорочку шпакові”. “Озерний дзвін” - книга напрочуд цільна, зважена, справжня і дуже вагома не тільки для автора, а й для всієї української літератури загалом. Тут багато добротних, сильних, цікавих (цей ряд посутніх епітетів можна множити і множити) віршів, але є низка шедеврів, без яких українська поезія відтепер немислима - “Стежка”, “Чардаш форелі”, “На посвіт”, “Межиріччя”, “Лісовик”, “Постріл у глухому куті”, “Помацав присмерк пульси кажанів”. Всі процитувати не зможу, а от двійко з них спробую: “Біля ожини, лісового джерела, У жовтих плямах сонця коло вух Голову стежка підвела і роздивляється навкруг. Яка зловісна хижа хаща! Чи спить тут вуж, чи вимерло усе? звелася стежка: в чорну пащу, Мов сіра миша, тиша злякано повзе. А із куща, немов із-за куліси. Душився сміхом лисий пень. Тут - ніч. А там, на сонці, у залісах Клепають коси коники весь день”, “Помацав присмерк пульси кажанів: Упали пульси різко до нуля. На зяб зорали літо на стерні - Зійшли тумани в пояс на полях. Розмотані дощі, шукаючи кінця, Заплутались у голому гіллі... А як перелицьованим зайцям, Як білякам на чорній, на ріллі?”. У кожного поета є кредо. Є воно і у Віктора Лазарука: “Мовчки дві перезирнулися чорниці. Мокрий цвіт. Вікно. І грім удалині. Нерозряджена сліпа блискавиця, Наче голка, блукає в мені”. Саме ця голка і не дає поетові спочити на лаврах. У наступній книжці автор перевершує себе - його поетичний голос набуває сили симфонічного оркестру, він чутливий і до найтонших нюансів передає переживання людини і природи: “На мотузці, на мряці повісилось дерево, А на дереві сива носата ворона”, “Я до батька біжу в завороженій тиші. А сокира все далі, сокира тихіше. Я кричу, мов без кореня крона”, “Стоїть на сонному осонні, Латаючи зеленим позолоту”, “Зорі - білі заячі сліди. Світлий настрій неба й верховіття Утіка між пальцями води”, “На козі грав, засльозився Віртуоз - худий комар. Мов міхур надувся місяць, Плив за щучу шкіру хмар”, “Човни лежать на власних тінях”, “Тільки ліс. Тільки натяк на тіні. Чи тумани? Чи лебідь, либонь? Серед білої тиші Біліні Чорний бусол тримає вогонь. Тільки ліс. Тишина доокола. Тишина. І нема потрясінь. Твій далекий тонюсінький голос, Мов тонка золота волосінь”. Одне слово — поет Віктор Лазарук гідний того, аби ще за життя посісти належне місце в нашій поетичній ієрархії -на вершині українського поетичного олімпу. Роман КУХАРУК, письменник. м. Київ.
