НІЧНІ ВОВКУЛАКИ

ВОГНИК ЦИГАРКИ У ТЕМРЯВІ
Микола працював в Луцьку у військовій частині сантехніком. Щодня після роботи повертався автобусом в село Гірка Полонка, де проживав. Того вечора вже також зібрався йти на автостанцію, але несподівано сталася аварія — прорвало трубу. Мусив разом з колегами затриматися на роботі. Ліквідовували аварію до першої години ночі. Коли почали розходитися, хтось із колег запитав:
— А ти як тепер доберешся додому? Автобуси вже давно не ходять. Може, у мене переночуєш?
— Пройдуся пішки. Скільки там тої дороги, — відповів хлопець.
Додому Микола пішов вулицею Львівською. Перехожих уже майже не було. Місто спало. Прошмигнуло поряд якесь запізніле таксі й усе затихло. Біля дев’ятиповерхового будинку, неподалік тубдиспансеру, побачив двох ще зовсім молодих хлопців. Навіть не зрозумів, звідки вони так несподівано вигулькнули. Один із них високий, в зеленій куртці та спортивних штанах, підійшов до Миколи майже впритул.
— Може, даси закурити? — попросив.
Микола простягнув цигарку й намірився йти далі.
— Зачекай... Куди так поспішаєш? — зупинив його незнайомець.
— Додому... А взагалі, яке тобі діло?
— Діло просте. Виймай всі гроші, які маєш, й переклади в мою кишеню.
— Не зрозумів...
—Якщо не зрозумів, то зараз валятимешся під парканом!
Микола витяг з кишені дві гривні, простяг грабіжнику.
— Знущаєшся? — сердито сказав незнайомець. — Викладай решту!
— Більше не маю ні копійки.
— А якщо зараз обшукаємо?
— Шукайте, — вивернув Микола кишені куртки.
Грабіжник сплюнув на землю крізь зуби й почав розглядати Миколину куртку.
— Новенька... А знаєш, вона мені подобається. Знімай й розійдемося мирно, — наказав.
Микола знімати куртку не хотів. Незнайомець знову почав погрожувати:
— Не хочеш віддати по-доброму, знімемо силою. Ще й відлупцюємо, як належить. Та й взагалі тобі ця куртка завтра може не знадобитися!
Куртку довелося зняти. Грабіжник вхопив її й побіг в бік тубдиспансеру.
Микола швидко закрокував до автостанції № 2, котра була неподалік. Звідти зателефонував у міський відділ внутрішніх справ, розповів про нічне пограбування.
Міліція прибула через кілька хвилин. Микола повідомив, що грабіжник побіг в бік тубдиспансеру.
— Впізнати його могли б? — запитав один з міліціонерів.
— Звичайно.
Сідайте в автомашину, проїдемося вулицею. Далеко він не встиг втікти...
Микола помітив грабіжника, коли проїжджали біля бару “У Михайла”.
— Ось він стоїть у моїй куртці! — вигукнув хлопець. — З ним ще якісь двоє.
Міліцейський автомобіль загальмував біля грабіжника. Тікати було пізно...
У Луцькому міському відділі внутрішніх справ грабіжника вже добре знали. Ним виявився двадцятирічний Сергій Коровицький. Він раніше тричі побував на лаві підсудних за крадіжки. Тоді ще був неповнолітній. Двічі йому відстрочували виконання вироку. Проте за розум так і не взявся, з кривої стежки не зійшов. Працювати не мав бажання. Звик ледарювати з дитинства. Ріс фактично без батька. Мати з чоловіком розлучилась через постійні сварки. Сергій у школі вчитись не хотів, часто тікав з уроків. Двічі через неуспішність залишався у першому класі. У п’ятому трапилося те саме. Більше в школу не пішов. Вирішив, що прожити можна, не висушуючи власного мозку. Згодом почав красти, попивати спиртне. Так і опускався все нижче й нижче по життєвих сходинках. Зупинити таке падіння не було кому.
ДОВГА ЛАВА ПІДСУДНИХ
Неповнолітні, на жаль, все частіше почали скоювати злочини. Причини тут, звичайно, різні. Лучанин Сергій Шеремета вперше потрапив на лаву підсудних два роки тому. Правда, тоді ж був звільнений від покарання за амністією. Відтоді вирішив, що саме так все закінчуватиметься і в майбутньому.
Якось він зустрівся із своїм тезкою Сергієм Теодоровичем й обидва почали розмірковувати, де роздобути грошей. Вирішили вночі навідатися в село Зміїнець й пограбувати товариство “Юглас”. Дорогу в село вже добре знали. Перед цим, також вночі, обікрали два будинки місцевих жителів.
О першій годині ночі обидва Сергії влізли у контору “Югласа” через вікно, вибивши шибу. Проте грошей не знайшли. Озлоблені невдачею, а також, аби приховати сліди злочину, вони підпалили шафу, диван-крісло, стіл-тумбу, кілька автомобільних шин, котрі були там. Коли почало горіти прміщення, палії зникли. Проте правоохоронці згодом натрапили на їх слід. Обидва злочинці були затримані й опинилися на лаві підсудних. Луцький районний суд засудив тоді Сергія Теодоровича на п’ять з половиною років позбавлення волі, Сергія Шеремету — на п’ять років і п’ять місяців.
Коли Сергій Шеремета уже відбував покарання в Ковельській колонії для неповнолітніх, стало відомо й ще про один злочин, який він вчинив у Луцьку до арешту...
У травні близько півночі він повертався додому від свого друга. Не поспішав. Кидав погляди то ліворуч, то праворуч. На вулиці Львівській біля школи звернув увагу на пожежну драбину, котра простяглася до вікна другого поверху. Правда, вікно було забито фанерою. Але хіба то перешкода?
Сергій поліз драбиною до вікна, відірвав фанеру й зазирнув всередину. Зрозумів, що то шкільний актовий зал. В протилежному кінці залу були якісь двері. Відчинив їх. Там виявив два музичних пульти, підсилювач. Знав, що то речі недешеві. Виніс їх з приміщення й забрав додому. Наступного дня підсилювач продав на Варшавському ринку.Бродив вулицями міста й радів, що в кишені шелестять гривні, але не сподівався, що радість цю незабаром затьмарить смуток, бо за крадіжки доведеться відповідати...
Сорокап’ятирічний житель села Романів Петро Думанський не так давно повернувся з тюрми. За своє життя уже чотири рази побував за гратами. Мав спеціальність бу-дівельника. Кілька днів зважився поносити цеглу, щось помурувати. Але досить швидко потягнуло до більш звичної професії, за яку вже неодноразово був покараний.
Аби виглядати по-сучасному, Думанський наголо постригся, завів вуса. Того весняного дня поїхав у Луцьк. Довго бродив вулицями, як це роблять всі, кому не шкода даремне витраченого часу. Випадково познайомився з підлітком Олександром Річком.
— Ти в школу ходиш? — поцікавився.
— Часом ходжу.
— Батьків маєш?
— Звичайно, маю, як і всі. Ось тільки де зараз батько, не знаю, бо залишив матір давно.
— Значить, живеш з матір’ю?
— Мати в тюрмі.
— Де береш гроші?
— Як коли.
— Ось і мені не пощастило. Недавно вийшов з тюрми, а в кишенях вітер свище. Доведеться знову красти. Чи не знаєш, де тут можна поживитися?
— Неподалік хлів якихось пенсіонерів. Напевне, там можна дещо взяти. Бачив гарну облицювальну плитку, — пояснив Олександр.
— Підходить... Коли стемніє, навідаємось.
Думанський і Річко прийшли до будинку, на який вказав школяр. Світло у вікнах уже не горіло.
— Сплять, — впевнено сказав Думанський.
Злодії продерли дірку в металевій сітці, проламали також дірку і в дерев’яній стіні. Першим поліз у хлів Петро, за ним — Олександр. Звідти викрали чимало облицювальної плитки, забрали електромотор, електрокабель, інші речі. Наступного дня майже все продали незнайомому чоловіку.
— Ось і маємо свіженькі гроші, — поплескав себе по кишенях Думанський.
Згодом вони пограбували ще кілька хлівів. Але, як і слід було чекати, впіймалися. Петро Думанський в черговий раз сів за грати. Луцький міський місцевий суд позбавив його волі на три роки. Неповнолітнього Олександра Річка направлено до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків. Там він пробуде один рік.
Сергія Шеремету, знову ж не вперше, засуджено на п’ять з половиною років. Сергій Коровицький за пограбування отримав чотири роки і один місяць позбавлення волі. В касаційній скарзі до апеляційного суду області він написав: “Я боюсь тюрми, щиро каюсь!..”
Але ж Коровицький був уже тричі судимий. Ніяких висновків не зробив. То хто ж повірить у його чергове щире каяття?
Віра КАЛИНОВСЬКА, Володимир КАЛИТЕНКО.