Ні йти, ні кричати не міг. Повз і боявся, щоб машина не поїхала. Коли дістався до неї, то побачив у салоні людей у білих халатах:“Зі мною трапилась біда, допоможіть”. У відповідь почув: “Ми не медики, а ветеринари, недалеко госпіталь — ідіть туди”...
Я прожив немало, і досі ніколи не сумнівався, що співчуття до ближнього, повага до старших, милосердя властиві більшості наших людей. А от останній випадок змусив задуматись, чи не втрачаємо ми ці прекрасні якості. Але про все по порядку. 19 вересня приблизно о 12-ій годині дня в одному з районів Луцька — на Кичкарівці, де я якраз перебував, раптом почув себе погано, втратив свідомість, впав. Нічого не поробиш, даються взнаки роки, хвороби. Я — ветеран війни, учасник бойових дій. Місце було безлюдним, ніхто не міг прийти мені на допомогу. Коли через якийсь час опритомнів, побачив неподалік автомобіль, схожий на карету швидкої допомоги. Зрадів, що Бог послав надію. Ні йти, ні кричати не міг. Повз і боявся, щоб машина не поїхала. Коли дістався до неї, то побачив у салоні людей у білих халатах. Ледь зіп’явся, з натугою вимовляючи слова, попросив: “Зі мною трапилась біда, допоможіть, підвезіть до лікарні”. У відповідь почув: “Ми не медики, а ветеринари, недалеко госпіталь — ідіть туди”. Скільки не просив — жодної реакції. У салоні компанія з п’яти, або й більше осіб трапезувала. У робочий час, серед білого дня. Щоб позбутися важкохворої людини — від’їхали в інше місце, де й продовжили обід. З великими труднощами добрався до траси, і водій маршрутного таксі № 3 довіз мене до поліклініки, де надали потрібну допомогу. Стан мій був критичним, артеріальний тиск впав до такого рівня, коли життя вже ледь тліло. Тепер почуваюсь краще, але душа не перестає боліти. Задаю собі одне і те ж питання: яке право мають черстві і байдужі люди носити білі халати? Як же вони лікують тварин, які не можуть поскаржитись, просити, благати про допомогу? Іван ПОПКОВ. м. Луцьк.
