Добридень, пані Олено!
Я – постійний читач вашої газети, а віднедавна – шанувальник сторінки “СІМ-Я”.
Добридень, пані Олено! Я – постійний читач вашої газети, а віднедавна – шанувальник сторінки “СІМ-Я”.
Нещодавно минуло п’ять років, як я одружився. Тоді думав, що люблю свою жінку. Усі сварки, що часто виникали між нами, розцінював як “притирання”. Але з часом дрібні суперечки почали переростати у справжні конфлікти, після яких було все важче миритися. Ще гірше стало, коли народився син. У нас з дружиною абсолютно протилежні погляди на виховання дитини. Тепер скандали виникали в основному через сина. Подружнє життя поволі перетворилось на пекло. Я шукав причину, щоб подовше побути на роботі, бо йти додому зовсім не хотілося. Зовсім випадково по роботі познайомився з жінкою, з якою зблизився за дуже короткий час. Ніколи не думав, що зможу так полюбити. Не знав, що жінка може дарувати стільки ніжності, ласки, тепла, бути такою уважною. На якийсь час мені здалося, що я став абсолютно щасливим чоловіком – коханим, жаданим, витребуваним. Залишалося тільки наважитися подати заяву на розлучення і будувати нову сім’ю. Морально я вже був готовий до такого кроку. Але одного дня на мобільний передзвонила дружина і, плачучи, сказала, що син потрапив під колеса машини. Наш хлопчик був у реанімації. А ми з жінкою молились, щоб усе було добре. Тоді у мене виникла думка, що то Бог покарав мене за зраду. Бо ж як би там не було, а дружині своїй я зраджував і хотів їх із сином залишити. Тоді у лікарні, біля синового ліжка, я дав собі слово, що більше не шукатиму розради на стороні. Моя кохана так і не зрозуміла, чому я залишився в сім’ї. Але знаю, що зробив правильний вибір. Адже кожного дня я беру на руки свого сина, бачу, як він росте і думаю про те, що без нього я не зміг би бути щасливим. Тому хочу сказати чоловікам, які, як і я у свій час, опинились перед вибором: не поспішайте залишати сім’ю, навіть, якщо зберегти її дуже важко. Рано чи пізно вас замучить совість перед своїми дітьми. Анатолій. Луцький район.
