СОЦІАЛЬНІ ВИТРАТИ ЗНИЖУЮТЬ ІНТЕРЕС ДО ПРАЦІ

Так вважає директор СГ ТзОВ «Дружба» Луцького району Анатолій Никонюк – один із кращих працедавців Волині. Він очолює об’єднання працедавців АПК Волині, раду товаровиробників області, а також є членом правління обласного об’єднання організацій роботодавців

У цьому господарстві працюють мешканці семи сільських рад не тільки цього, а й Горохівського району і навіть Рівненщини. Тут утримується близько 2 тисяч голів великої рогатої худоби, 1200 свиней, в обробітку 3200 гектарів землі. Всього постійно трудиться 250 осіб. Середньомісячна заробітна плата досить висока – 600 гривень, й одержують її селяни своєчасно. У відомості на отримання платні за червень, приміром, значаться і досить солідні суми: 1200, 2695 і навіть більше 3 тисяч гривень. Здавалося б, для сільськогосподарського товариства, де запроваджуються сучасні технології утримання поголів’я худоби, машинно-тракторний парк оновлюється потужною технікою, кадрова проблема взагалі не повинна існувати.
– Насправді ж для мене, як для керівника, вона досить болюча, – зізнався Анатолій Никонюк. – На перший погляд, люди мали б цінувати поліпшення умов праці, що відчувають, скажімо, доярки у сучасній доїльній залі чи механізатори, котрі працюють на потужній новій техніці. Чимало процесів механізовано і на току. Однак навіть перспективні зміни не стримують окремих від того, щоб змінити місце праці. Вони спокушаються зарплатою “у конверті”, коли її пропонують підприємці з Луцька чи інших населених пунктів. Особливо ж, якщо згідно із законодавством можуть розраховувати ще й на певні соціальні виплати: на дітей, малозабезпеченим, житлові субсидії, “чорнобильські”, допомогу з безробіття тощо. Ці державні гроші знижують інтерес до роботи, знецінюють не тільки чесно зароблену гривню, а й престиж селянської праці. Приміром, знаю, що в поліських районах нині важко знайти навіть пастуха. Звідти вже не надто охоче їдуть безробітні на сезон у південні райони Волині, бо можуть заробити гроші на заготівлі ягід і грибів та ще й отримають соціальну допомогу від держави.
Тим часом такі потужні сільгоспвиробники, як СГ ТзОВ “Дружба”, прозоро і добросовісно сплачують податки до бюджетної кишені та ще й утримують сільські соціальні заклади. Лише на ремонт Будинку культури в Городищі наше господарство виділило 300 тисяч гривень. Підтримує воно своїми коштами і дитячий садок та школу. От і виходить, що місцеві мешканці шукають вигідну роботу в обласному центрі або ще деінде, а соціальними послугами користуються за місцем проживання. Хіба це справедливо: перекласти податковий тиск на сумлінного товаровиробника, який, окрім виробничих клопотів, опікується й сферою послуг?
Як на мене, треба об’єднати зусилля органів місцевого самоврядування, податкової служби, центрів зайнятості, щоб мати достовірну інформацію, де працює людина, на які кошти живе, чи сплачує податки. Звичайно, для цього потрібно внести зміни до нашого законодавства і наділити такими повноваженнями владні структури, щоб простежити, куди людина виїжджає на заробітки і які у неї доходи. Товаровиробники (не помилюся, коли скажу за всіх) чекають і змін до Закону про соціальний захист інвалідів. Він передбачає великі штрафи для працедавців, які не створюють робочих місць для інвалідів, а тим часом окремі з них не надто квапляться на постійну роботу: в одного є кінь, який допоможе непогано заробити під час польових робіт, другий втратить доплати на дітей, якщо до пенсії буде отримувати ще й зарплату, інший розраховує на якісь пільги або має нелегальний підробіток на “шабашках”. На мою думку, нині вже нема необхідності шукати заробітків за кордоном: роботи вистачає і в Україні. Для тих, хто хоче працювати, є чимало можливостей матеріально забезпечити і себе, і свою сім’ю, було б тільки бажання відповідально ставитися до кожної пропозиції працедавців, а не розраховувати на утримання за рахунок держави.