Наречена луцького героя після загибелі коханого стала парамедиком на Донбасі

«Закохалася з першого погляду»

— Історія нашого знайомства максимально сучасна — ​через інтернет, — ​розповіла Єлена Ланівська. — ​Михайло побачив мене у соцмережі на сторінці нашого спільного товариша і «підписався» на мене. Він переглядав усі мої сторіз і зрештою прокоментував одну з них. Так ми почали спілкуватися. У це складно повірити, але підтверджу: хоча ми жодного разу не бачилися, я майже відразу збагнула, що це — ​моя людина. В якийсь момент Михайло написав мені, що у свою відпустку приїде до Чернівців. Під час зустрічі я з першого погляду зрозуміла, що кохаю його. Утім, я це відчула ще раніше.

 

Єлена зізнається, що це глибоке почуття «накрило» її вперше.

— Я взагалі не уявляла, що таке буває. Писала Михайлові, що закохалася в нього, як дівчинка. На що він у відповідь теж підтвердив: «Якщо це у нас із тобою не кохання, то я тоді навіть не знаю, що ж воно таке».

Так вони зустрічалися понад рік. Єлена часто їздила до Михайла в Маріуполь, де він служив за контрактом. Ці дні були наповнені щастям. У жовтні у Михайла закінчувався термін служби. Продовжувати його він не планував. Хотів одружитися з коханою, переїхати жити до Чернівців і розпочати бізнес із виготовлення принтованих футболок.

«Час не лікує»

Війна не дала збутися цим задумам. Єлена наголошує: навіть якби її коханий на той час уже звільнився із ЗСУ, він все одно би пішов воювати — ​не міг вчинити інакше. Після російського нападу підрозділ, в якому служив Михайло, перекинули в Ірпінь, де п’ятого березня його життя обірвалося… Чоловік героїчно загинув, прикриваючи своїх товаришів, коли вони стримували ворожу колону.

 Час не лікує. Ти просто живеш із цим. Я й досі відчуваю, як твої руки гладять моє волосся. Пригорнутися б хоч на мить.

З моменту загибелі воїна минуло вже понад два місяці, проте Єлені не стало ні на краплю легше: «Час не лікує. Ти просто живеш із цим. Я й досі відчуваю, як твої руки гладять моє волосся. Пригорнутися б хоч на мить», — написала вона в соцмережі.

«Я зараз там, де найбільш потрібна»

Дівчина розуміла, що тільки робота може її відволікти від горя. Тож вирішила піти туди, де буде найбільш корисною — ​в добровольчий медичний батальйон «Госпітальєри», що допомагає бійцям на Донбасі. За першою освітою вона медик, навчалася чотири роки у медичному коледжі Буковинського медуніверситету за спеціальністю «Лікувальна справа».

— Після загибелі Міші мені було дуже важко ходити Чернівцями, тими вулицями, якими ми гуляли. Тому я більше часу спочатку перебувала в Києві, волонтерила, — ​продовжує Єлена. — ​Та коли в столиці стало відносно спокійно, знову почала шукати для себе якусь активну роботу, щоби трохи забутися. Тоді й познайомилася з дівчинкою, в якої ідентична ситуація: теж загинув коханий. Вона й розповіла мені про «госпітальєрів». Їх саме тоді відправляли на Донеччину. Тож я теж вирішила долучитися, адже маю медичну освіту. Пройшла кількаденні курси й поїхала як парамедик.

— Тепер робота — єдине, що допомагає відволіктися, — ​продовжує Єлена. — Також підтримує усвідомлення того, про що ми неодноразово розмовляли з Мішею: свобода — ​це найвища цінність. Розумію, що він загинув заради нашої свободи, в тому числі і моєї. Тож повинна продовжувати його боротьбу. Я зараз там, де найбільш потрібна...

Джерело: molbuk.ua.

Галина ОЛІЙНИК.

У боях за Україну полягли мужні сини Волині

Павло СУСЛОВ – боєць, житель міста Нововолинська;

Тарас СВИСТАК – капітан із села Садів Луцького району;

Віталій ДІДИК – боєць із села Мишів на Іваничівщині;

Іван ГАЛЕНДА – із села Заболоття на Ратнівщині;

Костянтин КІЦ – боєць із міста Луцька;

Леонід ЗІМИЧ – боєць із села Лахвичі Камінь-Каширського району;

Сергій САХАРДАЛА – боєць із села Промінь Луцького району;

Дмитро КОСОВ – боєць із міста Луцька;

Дмитро ЯГОДА – доброволець із міста Ковеля;

Сергій ДЕМИДОВ – боєць із села Затурці Луцького району;

Василь ФЕРЕНЦІ – військовослужбовець із Ківерців;

Андрій ВОЙТЮК – боєць із селища Рокині Луцького району;

Назар ПАСІЧНИК – боєць із села Несвіч Луцького району;

Сергій ПАНЧИШИН – військовослужбовець із міста Нововолинська;

Дмитро МАКАРЧУК – військовослужбовець із Люблинця Ковельського району;

Петро МЕЛЕХ – військовослужбовець із села Колодяжне Ковельського району;

Петро ВАСЕЙКО – військовослужбовець із села Поворськ Ковельського району;

Іван МАКОВЕЦЬКИЙ – боєць із села Щедрогір на Ратнівщині;

Валерій ГОНТА – військовослужбовець, кіборг із міста Ковеля;

Анатолій ДМИТРУК – боєць із села Козлиничі Ковельського району;

Олег БРИНЗА – боєць із міста Рожище;

Анатолій ФІЛІПЧУК – боєць із села Кременець на Рожищенщині;

Федір ГАВРУК – боєць із міста Луцька;

Андрій ДУДІК – військовослужбовець, житель селища Маневичі.

Читайте також на volyn.com.ua: ««Лік орків, яких особисто «пустив на добриво для української землі», веду, але число не скажу», – воїн ЗСУ».