«А чому ви розмовляєте мовою ворога?!»

Чому люди хочуть знати українську

Один із найбільш «досвідчених» клубів діє при Волинському національному університеті імені Лесі Українки: його учасники наприкінці червня відзначили три місяці навчання. За цей час усі, хто, вивчав українську, зуміли перебороти мовний бар’єр і стараються спілкуватися по-новому. На початку занять тут займалося до 45 людей, згодом майже половина (кияни й харків’яни) повернулася додому. Решта наполегливо працює. Здебільшого слухачі пенсійного віку, хоча є кілька — ​середнього. Кожен із них цікавиться українською з різних причин:

— Ми — ​українки! Ми — ​із Херсона й маємо велике бажання знати мову! Хочемо вільно розмовляти, а як приїдемо у рідне місто, щоб і там — ​українською, — ​діляться дві сестри поважного віку.

Перейшов на українську, бо російською мені стало розмовляти соромно. Уже соромно!

— Я сам із Луцька, але останні роки жив у Києві. Перейшов на українську, бо російською мені стало розмовляти соромно. Уже соромно! — ​наголошує чоловік середнього віку, який прибіг на урок одразу з роботи. Він розводить руками, даючи зрозуміти, що інші аргументи зайві.

 — А ви знаєте, змушують вчити! Мені кажуть: «А чому ви розмовляєте мовою ворога?!». В магазині таке можуть сказати. У нас то на Сході такого прєпірательства не було, не заставляли, — ​ділиться пенсіонерка з Харківщини.

 — Я в Луцьку живу й працюю. Розумію українську, можу й трохи говорити, але нарешті настав час зробити це належно, — ​мотивує свою присутність на занятті місцева мешканка.

— Скажу, що я тут, бо я в захваті від української мови і вважаю, що меж досконалості немає, — ​пояснює свій інтерес ще один лучанин, який, відчувається, добре володіє рідним словом.

Як правильно зробити зауваження

Традиційне заняття з української, яке в стінах Лесиного вишу проводить викладачка Оксана Приймачок за підтримки колеги Тетяни Полежаєвої, — ​це читання, аналіз тексту, обговорення та граматика. Кожен русизм тут лагідно підправляють, як і  російську «ґ». Оксана Приймачок згадує, як на першому уроці запропонувала своїм дорослим студентам прочитати два слова «молоко» й «родина». Філологиня згадує, якими здивованими були російськомовні українці:

— Звісно, в них виходило «малако» та «Родіна» замість «родина». Питаю їх: «Відчуваєте, «какая разніца»?! Навіть Президент, який цей вислів перший застосував, он як тепер розмовляє українською! Важливо зрозуміти, що між ними (рашистами) і нами — ​прірва! І щоб не впасти в неї — ​маємо відрізнятися усім! Ви тут, бо відчуваєте цю прірву».

До своїх незвичайних студентів пані Оксана ставиться дуже шанобливо й заохочує не боятися розмовляти з помилками:

— Сказали не те слово — ​ну й сказали: головне, не помилка, а те — ​що беруться розмовляти! Я дуже пишаюся ними, тому що в них високий рівень мотивації. Звичайні студенти ніколи не попросять домашнє завдання, а ці нагадували, щоб задавала обов’язково! Це ж особливі люди, зі своїм великим життєвим досвідом. Налаштовуюся на уроки дуже серйозно: годинне заняття забирає у мене три години підготовки. Це в 90-х роках були ще книжечки «Украинский язык для начинающих» з діалогами в кафе, магазині… У нас уже рівень інтелектуальних дискусій. От і про Конституцію розмовляли до свята. Ми багато спілкуємося!

Оксана Приймачок ділиться й своїми думками, як заохотити ще більше людей вчити мову своєї держави:

— На декого, звичайно, тільки штрафом можна впливати. Але ж треба розуміти — ​держава не залазить вам під ковдру: удома розмовляйте, як хочете! Державу цікавить, як ви спілкуєтеся в транспорті, в іншому громадському місці. І тут справді купа роботи!

— Як сказати людині, щоб вона перейшла на українську? Обов’язково в коректній формі! Все-таки зміна мови — ​це великий стрес! Наприклад, можна так: «Шановний, у нас триває війна з росією, ви перебуваєте в публічному місці, то чи не могли б ви розмовляти українською?».

Пані Оксана і її колега Тетяна працюють на волонтерських засадах. Обидві пишаються цим, але все ж сподіваються, що в недалекому майбутньому настане момент, коли потреба у таких клубах зникне. Філологиня пропонує вдуматися в дійсність: «Як це звучить, що я викладаю курс української мови для дорослих громадян України?»

P. S. Окремі переселенці, в яких брала інтерв’ю упродовж минулого місяця, на запитання, чи збираються переходити на українську мову, кажуть, що прекрасно її розуміють. А от вчити, вважають, немає потреби, бо «не має значення, як розмовляти, головне — ​Україна в нас у серці». У той же час колега недавно «принесла» в редакцію історію про сусідку-вдову, чоловік якої загинув від рук рашистів. Та жінка ділилася, як боляче їй було, коли почула слова дітей-переселенців у дворі свого будинку. На її запитання, чому ще не розмовляють українською, вони відказали: «А мы спрашивали. Мамы сказали, чтобы разговаривали, как нам удобнее»… Ця жінка, в якої війна забрала кохання та батька в її донечки (якій вона досі не має мужності сказати правду), переконана, що загибель за Україну її чоловіка безпосередньо пов’язана з тим, які саме рішення щодо мови, а також щодо церкви мають приймати її сусіди-українці, люди з інших міст і сіл — ​усі, хто живе в цій державі і вболіває за неї.

Читайте також: «Какая разніца…», або Чому українці досі розмовляють російською