Курси НБУ $ 41.61 € 43.74
«А чому ви розмовляєте мовою ворога?!»

Викладач Оксана Приймачок нагадує: «Ми, українці, звертаємося одне до одного: «Пане, пані»».

Фото з архіву Тетяни Полежаєвої.

«А чому ви розмовляєте мовою ворога?!»

В обласному центрі Волині нині активно діють мовні клуби при університеті й бібліотеках: вимушено евакуйовані переселенці, а також деякі місцеві жителі вчаться говорити українською. У кожного своя мотивація. Їхні викладачі охоче діляться знаннями, які допоможуть збагнути, що час переглянути позицію «какая разніца»

Чому люди хочуть знати українську

Один із найбільш «досвідчених» клубів діє при Волинському національному університеті імені Лесі Українки: його учасники наприкінці червня відзначили три місяці навчання. За цей час усі, хто, вивчав українську, зуміли перебороти мовний бар’єр і стараються спілкуватися по-новому. На початку занять тут займалося до 45 людей, згодом майже половина (кияни й харків’яни) повернулася додому. Решта наполегливо працює. Здебільшого слухачі пенсійного віку, хоча є кілька — ​середнього. Кожен із них цікавиться українською з різних причин:

— Ми — ​українки! Ми — ​із Херсона й маємо велике бажання знати мову! Хочемо вільно розмовляти, а як приїдемо у рідне місто, щоб і там — ​українською, — ​діляться дві сестри поважного віку.

Перейшов на українську, бо російською мені стало розмовляти соромно. Уже соромно!

— Я сам із Луцька, але останні роки жив у Києві. Перейшов на українську, бо російською мені стало розмовляти соромно. Уже соромно! — ​наголошує чоловік середнього віку, який прибіг на урок одразу з роботи. Він розводить руками, даючи зрозуміти, що інші аргументи зайві.

 

 — А ви знаєте, змушують вчити! Мені кажуть: «А чому ви розмовляєте мовою ворога?!». В магазині таке можуть сказати. У нас то на Сході такого прєпірательства не було, не заставляли, — ​ділиться пенсіонерка з Харківщини.

 

 — Я в Луцьку живу й працюю. Розумію українську, можу й трохи говорити, але нарешті настав час зробити це належно, — ​мотивує свою присутність на занятті місцева мешканка.

 

— Скажу, що я тут, бо я в захваті від української мови і вважаю, що меж досконалості немає, — ​пояснює свій інтерес ще один лучанин, який, відчувається, добре володіє рідним словом.

Як правильно зробити зауваження

Традиційне заняття з української, яке в стінах Лесиного вишу проводить викладачка Оксана Приймачок за підтримки колеги Тетяни Полежаєвої, — ​це читання, аналіз тексту, обговорення та граматика. Кожен русизм тут лагідно підправляють, як і  російську «ґ». Оксана Приймачок згадує, як на першому уроці запропонувала своїм дорослим студентам прочитати два слова «молоко» й «родина». Філологиня згадує, якими здивованими були російськомовні українці:

— Звісно, в них виходило «малако» та «Родіна» замість «родина». Питаю їх: «Відчуваєте, «какая разніца»?! Навіть Президент, який цей вислів перший застосував, он як тепер розмовляє українською! Важливо зрозуміти, що між ними (рашистами) і нами — ​прірва! І щоб не впасти в неї — ​маємо відрізнятися усім! Ви тут, бо відчуваєте цю прірву».

 

До своїх незвичайних студентів пані Оксана ставиться дуже шанобливо й заохочує не боятися розмовляти з помилками:

— Сказали не те слово — ​ну й сказали: головне, не помилка, а те — ​що беруться розмовляти! Я дуже пишаюся ними, тому що в них високий рівень мотивації. Звичайні студенти ніколи не попросять домашнє завдання, а ці нагадували, щоб задавала обов’язково! Це ж особливі люди, зі своїм великим життєвим досвідом. Налаштовуюся на уроки дуже серйозно: годинне заняття забирає у мене три години підготовки. Це в 90-х роках були ще книжечки «Украинский язык для начинающих» з діалогами в кафе, магазині… У нас уже рівень інтелектуальних дискусій. От і про Конституцію розмовляли до свята. Ми багато спілкуємося!

Оксана Приймачок ділиться й своїми думками, як заохотити ще більше людей вчити мову своєї держави:

— На декого, звичайно, тільки штрафом можна впливати. Але ж треба розуміти — ​держава не залазить вам під ковдру: удома розмовляйте, як хочете! Державу цікавить, як ви спілкуєтеся в транспорті, в іншому громадському місці. І тут справді купа роботи!

— Як сказати людині, щоб вона перейшла на українську? Обов’язково в коректній формі! Все-таки зміна мови — ​це великий стрес! Наприклад, можна так: «Шановний, у нас триває війна з росією, ви перебуваєте в публічному місці, то чи не могли б ви розмовляти українською?».

Пані Оксана і її колега Тетяна працюють на волонтерських засадах. Обидві пишаються цим, але все ж сподіваються, що в недалекому майбутньому настане момент, коли потреба у таких клубах зникне. Філологиня пропонує вдуматися в дійсність: «Як це звучить, що я викладаю курс української мови для дорослих громадян України?»

P. S. Окремі переселенці, в яких брала інтерв’ю упродовж минулого місяця, на запитання, чи збираються переходити на українську мову, кажуть, що прекрасно її розуміють. А от вчити, вважають, немає потреби, бо «не має значення, як розмовляти, головне — ​Україна в нас у серці». У той же час колега недавно «принесла» в редакцію історію про сусідку-вдову, чоловік якої загинув від рук рашистів. Та жінка ділилася, як боляче їй було, коли почула слова дітей-переселенців у дворі свого будинку. На її запитання, чому ще не розмовляють українською, вони відказали: «А мы спрашивали. Мамы сказали, чтобы разговаривали, как нам удобнее»… Ця жінка, в якої війна забрала кохання та батька в її донечки (якій вона досі не має мужності сказати правду), переконана, що загибель за Україну її чоловіка безпосередньо пов’язана з тим, які саме рішення щодо мови, а також щодо церкви мають приймати її сусіди-українці, люди з інших міст і сіл — ​усі, хто живе в цій державі і вболіває за неї.

Читайте також: «Какая разніца…», або Чому українці досі розмовляють російською

Реклама Google

Telegram Channel