ХТО ВИГРАЄ ВІД ЗБІЛЬШЕННЯ ЦІН НА М’ЯСО?

Кожен середньостатистичний українець – від немовлят до стареньких бабусь – щороку повинен з’їсти за рекомендованими нормами не менше 42 кілограмів м’яса.
В перерахунку на всіх мешканців річна потреба країни у цьому продукті сягає 2 мільйонів тонн. Насправді ж річнеспоживання м’яса, приміром, свинини, в Україні на душу населення відстає від європейських держав у 2,4 раза, а від США – у 1,6 раза

Валентина БЛІНОВА


Загалом же, м’ясопродуктів українці споживають лише 40 відсотків від фізіологічної потреби. Причини такого недоїдання, на перший погляд, нині не можна пояснити дефіцитом свинини, яловичини чи курятини. Бо працелюбний українець як і колись, так і тепер не уявляє своєї господарки без усякої живності, що мукає-кувікає-кукурікає у хліві. Але в тих умовах, коли аграрний ринок так і не подолав так званого диспаритету цін, не відрегулював стосунки між товаровиробниками різних форм власності та переробними підприємствами, а заготівля перебуває у напівтіньовому прикритті, виробництво стратегічного продукту харчування час від часу лихоманять карколомні цінові стрибки.
Один із них на Волині зафіксовано наприкінці червня – на початку липня. Власне, незначне зростання середніх роздрібних цін на свинину та яловичину на продовольчих ринках Луцька відбулося ще в травні. Далі тенденція до їх зростання пішла вгору, і вже на початку серпня кілограм м’яса коштував більше двадцяти гривень проти 16-18 гривень наприкінці травня. А, за даними державної інспекції з контролю за цінами в області, в кінці вересня за яловичину в середньому лучани на продовольчих ринках міста платили майже 22, свинину – до 24, сало – більше 9 гривень. Загалом, в Україні на ці продукти встановилися відповідно такі ціни: 22,05, 25,37 та 10,63 гривні за кілограм. Звісно, подорожчання одного із головних складників споживчого кошика відразу відчули пересічні громадяни на своєму гаманцеві.
Начальник обласної інспекції якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції Світлана Соколовська підтвердила, що у серпні цього року заготівельні ціни на всі категорії м’яса зросли приблизно на 40 відсотків порівняно з минулорічним періодом. Ситуацію спровокували одразу кілька складників. Один із найголовніших – зменшення поголів’я худоби у господарствах населення.
– Фактично, зменшення кількості ВРХ в області розпочалося ще з 2002 року, – пояснила начальник управління статистики сільського господарства та навколишнього середовища головного управління статистики у Волинській області Світлана Томащук. – Але якщо раніше фіксувався спад поголів’я у сільськогосподарських підприємствах, то вже з 2003 року ця тенденція зачепила й особисті селянські господарства.
Зрештою, це можна було спрогнозувати заздалегідь: наше населення старіє, кількість працездатних людей у сільській місцевості зменшується, а, отже, утримувати корову-годувальницю на обійсті стає дедалі важче. До того ж, за науковими підрахунками, із присадибної ділянки розміром 0,4 – 0,7 гектара можна виробити стільки корму, що достатньо лише для однієї корови. На більше у селян-одноосібників не вистачає ні фізичної сили, ні техніки, щоб обробляти земельні паї. Зменшення поголів’я сільського стада помітили й самі селяни, особливо мешканці приміських населених пунктів.
– Раніше з кожного двору корову виганяли до гурту, а тепер молоді худобу тримати не хочуть, – зізналася 67-річна мешканка села Буяни Луцького району Віра Миколаївна Войтюк. – Кажуть: «Ми молока чи сметани й в магазині купимо, навіщо той клопіт».
Цілком очевидно: якби від годувальниці селяни мали солідний дохід до сімейного бюджету, то навряд чи збували б заготівельникам молочних телят чи бичків малої ваги. А саме така тенденція, за даними обласного управління статистики, фіксується останнім часом.
То що виходить: ціни на м’ясо зростають, а інтерес сільгоспвиробника до цієї сировини знижується? Можливо, переважає орієнтація на загальноєвропейські стандарти, що передбачають скорочення поголів’я великої рогатої худоби водночас із збільшенням його продуктивності? Але останнє скоріше стосується великотоварних сільгосппідприємств – виробників м’яса, таких, як от СТзОВ «Зоря», що в селі Велицьк Ковельського району, де виведена волинська м’ясна порода ВРХ. Директор сільгосппідприємства Володимир Потапчук пояснив:
– Наше господарство продає 250-270 тонн м’яса щороку, але працювали б собі на збитки, якби не займалися ще й племінною справою. Адже навіть при теперішній закупівельній ціні 7 гривень за кілограм затрати на вирощування м’яса не окуповуються, бо його собівартість не менше 9,30 гривні.
На думку господарника, повернення коштів податку на додану вартість треба виплачувати напряму сільгоспвиробникам, а не через руки переробників, щоб підтримка держави хоча б покривала затрати на вирощування. Вони ж останнім часом якраз стрімко пішли вгору: подорожчали енергоносії, корми, зросла заробітна плата працівників агропрому.
Розв’язати парадокс м’ясного перехрестя мали б державні урядовці. Але відпустивши заготівельні ціни на сільгосппродукцію у «вільне плавання», ніхто не замислився над тим, кому це буде на руку. Відстеживши ланцюжок закупівельні – оптово-відпускні – роздрібні ціни, побачити ж це досить легко. Якщо сільгоспвиробнику наприкінці вересня платили в середньому 6,74 гривні за кілограм живої ваги ВРХ, то середня оптово-роздрібна ціна на яловичину зросла більш як удвічі – до 15 гривень, а роздрібна піднялася ще вище: до 21 гривні. Тобто безпосередній товаровиробник одержує менше третини від вартості м’яса, а решта дістається якраз заготівельним та посередницьким структурам.
Рентабельність виробництва м’яса рахують тільки сільськогосподарські підприємства. Селянам-одноосібникам не до цього: їм аби худобу було чим нагодувати, поле для вирощування кормів удобрити-засіяти, а вже затрат своєї праці ніхто не рахує. От і виходить такий парадокс: від підвищення ціни на м’ясо ні селяни нічого не виграли, ні споживачі, скромні доходи яких не доганяють галопуючі ціни. Тому якісні м’ясні вироби скоро взагалі для пересічних громадян стануть справжніми недосяжними делікатесами. Приміром, якщо з початку року ковбаса варена першого ґатунку в торговельних підприємствах обласного центру подорожчала на гривню, то про якісні ковбасні вироби вже й говорити не доводиться. Відтак українцям навряд чи вдасться наздогнати європейські норми споживання м’яса або хоча б наблизитися до визначених стандартами потреб, тому й надалі м’ясне недоїдання українців цілком прогнозоване.
Напевне, скоро яловичину доведеться віднести до тих продуктів, які доступні переважно досить заможним людям. З цією думкою погоджується начальник відділу тваринництва головного управління агропромислового розвитку облдержадміністрації Ксенофонт Мартинюк, і має для цього підстави:
– За останні більш як п’ятнадцять років ми тільки брали з тваринницьких ферм і нічого туди не вкладали. При розформуванні колективних сільгосппідприємств коровами розраховувалися за майнові паї, погашали заборгованість із заробітної плати. Компенсувати втрати у скотарстві не так просто: щоб відгодувати бичка на добрих кормах, потрібно щонайменше два роки. Тому останнім часом у цю галузь інвестори вкладають кошти неохоче. Більш привабливі для них свинарство та птахівництво. Ці скоростиглі галузі на Волині розвиваються досить інтенсивно, нарощується поголів’я свиней як у великотоварних, так і в фермерських, одноосібних господарствах. Варто лишень порівняти: для виробництва центнера яловичини потрібно 7-8, свинини – 3-3,5, а птиці – 2,6 центнера кормових одиниць.
Ріст цін на м’ясо спровокував також незаповнений цим продуктом вітчизняний ринок, зокрема у великих промислових регіонах, куди якраз і спрямовані м’ясні потоки з Волині. Дешевизна волинського м’яса приваблює в нашу область заготівельників із Київської, Донецької, інших східних регіонів.
При збалансованій економіці і товаровиробник мав би бути у виграші, і гаманець споживача особливо не постраждав би. Бо, скажімо, у країнах євроспільноти передбачені важелі врегулювання будь-яких продуктових криз: через створення резерву основних продуктів харчування, фінансову підтримку товаровиробника, нарешті, через регулювання рівня заробітної плати, яка повинна відповідати купівельній спроможності громадян. Однак в Україні хлібна, цукрова, а тепер ще й м’ясна та олійна кризи лише підтверджують безпорадність управлінських структур упоратися із складними ринковими проблемами. Залишається лише сподіватися, що Державна цільова програма розвитку українського села до 2015 року якраз і зорієнтована на вирішення цих завдань та буде підкріплюватися необхідними коштами.