Для того, щоб зважитись написати до вашої газети, мені потрібно було потривожити спогадами дні і ночі, які залишилися в далекому минулому. До того ж, зламати всі «замки» моєї гордості, які понад двадцять років закривали всі куточки мого серця. Від чого? Від великого, щирого почуття, яке приносить людині щастя… і біль...
Для того, щоб зважитись написати до вашої газети, мені потрібно було потривожити спогадами дні і ночі, які залишилися в далекому минулому. До того ж, зламати всі «замки» моєї гордості, які понад двадцять років закривали всі куточки мого серця. Від чого? Від великого, щирого почуття, яке приносить людині щастя… і біль.
Я завжди вважала, що почуття любові робить людину вразливою. Чекала чогось незвичайного, неповторного, єдиного… А потім розчаровувалась і думала, що нема уже на землі цього почуття. Знаєте, я навіть зараз не можу назвати пережите мною коханням. Боюсь. А виявляється, що під цими, як я кажу, замками, примостились у серці щастя і біль. Колись я писала Йому листи, які так і не відіслала. Вони й досі курличуть в уяві журавлями. Журавлями, які ніколи не полетять. Хоч мені дуже хочеться відпустити їх — звільнити своє серце від спогадів, від болю, від Нього. Мені здається, я тепер розумію, що означає кохати: це той стан, коли хочеться сказати: «Я без тебе не можу жити». Якщо ви надрукуєте мій лист, то, можливо, нарешті долетять до Нього мої думки-журавлі. Після цього я залишусь сама собою. … Ну от вам і сповідь земної жінки, в якої колись забрали крила. А ще ж скільки болю, десь там, у серці, який час від часу виливається у римовані рядки: Свій світ, поклавши на порозі долі, Із серцем Мавки я вже стільки літ… Калиновим вогнем пече в долоні Моя любов, яку несу тобі. *** Я без тебе — без світлої долі, Як без сонця і зір синє небо, Як без вітру у чистому полі. Може, так і тобі без мене?.. Наперед вдячна, що мене вислухали. З повагою ваша постійна читачка.
