Указом Президента України Л.Кучми 2003 рік оголошений Роком культури в Україні. Як цей Указ виконується в дії, хотів би розповісти на прикладі Музею історії сільського господарства Волині, єдиного такого музею в Україні. Він знаходиться за 12 кілометрів від Луцька. Музею ще 20 років тому було присвоєне почесне найменування «Народний музей» і він має статус обласного підпорядкування.
Указом Президента України Л.Кучми 2003 рік оголошений Роком культури в Україні. Як цей Указ виконується в дії, хотів би розповісти на прикладі Музею історії сільського господарства Волині, єдиного такого музею в Україні. Він знаходиться за 12 кілометрів від Луцька. Музею ще 20 років тому було присвоєне почесне найменування «Народний музей» і він має статус обласного підпорядкування. Можу посперечатися з тим, хто не згоден із думкою, що в Україні панує санкціонований владою, як кажуть французи, «моветон». Він у лексиці, у способі спілкування, у недотриманні слова, у пропаганді несмаку. Він став соціальним замовленням і відповідає рівневі культури тих, від кого залежить розподіл коштів. Дехто аж надто серйозно пропагує формулу: «Митець повинен бути голодним». Митець справді голодний. Влада сита. А ситий голодного, як відомо, не розуміє. У нас, в Україні, внаслідок політики державного бюджетного утримання галузі культури вдається лише поганенько фінансувати заробітну плату працівників культури, яка є найнижчою в Україні — мінімальною — 185 гривень! Хіба це нормально, коли творець і засновник музею, який віддав 25 років свого життя створенню Музею історії сільського господарства Волині, єдиного такого музею в Україні, отримує сьогодні 187 гривень (35 доларів США)? А про фінансування поточних матеріальних видатків, видатків на ремонтно-реставраційні роботи і т.п., мова взагалі не йде. А про розвиток — вже ніхто й не згадує! Я переконаний, що майбутнє України, піднесення економіки залежить від виховання висококультурного працівника, шанувальника Свого духовного, а потім — матеріального і меркантильного. Всі мають перейнятися ідеєю культурної «революції», культурної трансформації. Потрібно все робити для її найшвидшого втілення. Це можливо лише через підвищення авторитету працівників культури, піднесення статуту інтелігента в державі. Необхідна державна програма розвитку народної культури. Завдання — зробити кожне село, містечко, місто з погляду культури унікальним. І цьому сприятимуть музеї, зокрема, народної архітектури та побуту. Вони активізують розвиток туризму й сервісу. Відродивши народну культуру як основу, творчі сили суспільства сформують національну професійну культуру. Обидві культури, синтезуючись, відтворять потужний інтелект нації, який спроможний буде вирішити найскладніші техніко-економічні й енергетичні завдання. І програми такі є. Вони акуратно підшиваються в папки. Їх реєструють у каталоги і кладуть на полиці в обл-райдержадміністраціях. Так, є Указ Президента України від 22.03.2003 р. № 489 «Про невідкладні заходи щодо розвитку музеїв в Україні». Є наказ Міністерства культури і мистецтв України «Про заходи щодо забезпечення виконання Указу Президента України»... Є й відповідне розпорядження голови облдержадміністрації «Про невідкладні заходи щодо розвитку музеїв Волинської області». (Зверніть увагу, що укази і розпорядження починаються зі слова «невідкладні»...) Є цільова програма розвитку музейної справи на період до 2005 року прийнята постановою Кабінету Міністрів України. І, як апофеоз — Президент України оголосив 2003 рік — Роком культури в Україні! — Ура-а-а! — всі зачали гукать. Ось воно, нарешті, за 12 років незалежності України, побудови і розбудови держави, докотилося і до культури. Дійшли, дякувати Богу, руки у можновладців до моралі! Із доповіді начальника фінансового управління Луцької райдержадміністрації Ігоря Никитюка на шостій сесії Луцької районної ради четвертого скликання було наголошено, що видатки районного бюджету на 2003-ій рік на культуру і мистецтво визначені в розмірі 554,3 тисячі гривень. Для забезпечення реалізації в районі вимог Указу Президента України «Про оголошення 2003 року Роком культури в Україні» обсяг видатків загального фонду збільшено на 152 тисячі гривень або на 37,8 відсотка до показників, доведених Міністерством фінансів України на поточний рік. Окрилені такими потужними директивами, указами і постановами, отримавши пряме скерування з обласного управління культури, ми негайно подали перспективний план розвитку музею на поточний рік. Однак при затвердженні обласного бюджету нам виділили лише на 1—2 статті та трохи на енергоносії. Ми ж запланували провести реставраційні роботи пам’яток народної архітектури, які вдалося перевезти та установити в експозиції просто неба. Адже, понищені часом, вони ледь животіли в тих селах, звідки їх було взято. А це — дводільна і курна хати, клуня й стодола, що валиться зовсім. Їх необхідно перекрити новою соломою, бо стара продірявлена, мов решето. А ще хотілося б перевезти та реставрувати «довгу хату» з Полісся, влаштувати гончарну майстерню, завершити поточний ремонт залів, які постраждали від дірявого даху. Близько 10 років приміщення музею зовсім не опалюється. Волого-температурний режим не відповідає жодним нормам. Це руйнує обладнання, експозицію, завдає непоправної шкоди унікальній музейній колекції. В холодних залах не затримуються довго відвідувачі. Отже, потрібно негайно встановлювати автономне опалення. Ще більше проблем з експозицією просто неба, яка розміщена на території Рокинівського дендропарку. Це місце стало справжнім центром рекреаційного відпочинку жителів навколишніх сіл та містечок, а також обласного центру. Адже тут можна не лише оглянути, а й спробувати в роботі стародавні знаряддя, покуштувати страви національної кухні, послухати народну музику, покататись на конях, охолодитись у ставку, спочити на сіні тощо. Музей став об’єктом міжнародного туристичного маршруту. До нього, як до духовного центру, горнеться вся Волинь. Тому назріла нагальна потреба у проведенні підземного кабелю електромережі та лінії електрозв’язку. А щоб забезпечити належну охорону об’єктів, слід залучити на контрактних умовах професіоналів. Бо що може зробити один охоронець на 13-гектарній площі сторожового об’єкта ввечері, вночі, в час масового відвідування експозиції просто неба? Для нього одна лише дилема: як залишитися живим і не побитим... На 500 квадратних метрів площі стаціонарної експозиції та експозиції просто неба лише два наукових працівники! Для прикладу: в музеї-заповіднику «Берестечківської битви» працює 39 чоловік, хоч площа у них у два рази менша. Але не стоїть на місці науково-освітня робота в музеї. Працівники наукового підрозділу підготували для оформлення експозицію нового залу — «Історія української державності». На основі найновіших досліджень у галузі археології та державотворчості України зібрані цікаві документи та матеріали, що розкривають нашу прадавню історію, як древньої, однієї з найперших цивілізацій у світі. Для реалізації наших задумів потрібні кошти. Луцька ж райдержадміністрація, куди ми неодноразово зверталися, не виділила ні гроша, скерувавши лист-відповідь до обласної адміністрації. Навіть вислухати не захотіли директора музею на сесії Луцької райради, не надавши йому слова. Голосу волаючого в пустелі з селища Рокині не чують ні в обласній раді, ні в обласній держадміністрації, ні народний депутат виборчого округу № 20, Сергій Бондарчук. Листи-звернення залишаються навіть без відповіді. Десять років автор бомбардував листами державних мужів, оббивав пороги обласних і районних структур, просив, умовляв, переконував — надати кошти на перевезення унікальної пам’ятки народної архітектури — вітряного млина голландського типу, якого музей купив у власниці в с.Липне Ківерцівського району. І щороку коштів на рятівні роботи не вистачало. Так і стояв старий вітряк на краю села у тривожній задумі, поки не прийшли із сокирами й пилами, та не порізали вітряка на дрова... Ось так і ріжуть нашу культуру, нашу духовність на друзки. Хто пилами, хто байдужістю на чиновницькому кріслі. Олександр СЕРЕДЮК, директор музею історії сільського господарства Волині.
