Яскрава афіша у місті Медзна привернула увагу як поляків, так і біженців з України.
А волинська сім’я Федотових воює за Україну піснею!
Ранньої весни, коли закінчувався перший місяць вторгнення росії в Україну, ми зустрілися якось на вулиці з Олександром Федотовим, про родину якого вже доводилося розповідати на сторінках наших видань. Мова, звичайно, про війну – те, чим кожен українець живе. Слово за словом — і чую від чоловіка: «Мої всі за кордоном». Дружина Олена й четверо дітей знайшли прихисток у Польщі. Влітку, на час відпустки на роботі, як дізнаюся згодом, до свого великого сімейства поїхав і Олександр
«Друзі поляки, низький уклін вам за ваше величезне милосердне добре серце!»
І ось — приємна новина про наших героїв. Під час концерту у Медзні (Польща, гміна Медзна Венґровського повіту Мазовецького воєводства) родина Федотових із трьома доньками й синочком зібрала 4000 злотих (приблизно 34 тисячі гривень) для захисників України.
«Ми це зробили! Любі українці, любі поляки, щиро дякую всім, хто долучився до допомоги в організації нашої благодійної акції, що відбулася у мальовничому містечку Медзна. Шквал позитивних емоцій переповнює усіх нас. Адже, готуючись до концерту, ми не були впевнені, чи зуміємо донести глядачеві усе, про що прагнемо кричати усім своїм єством: «Господи, даруй Україні переможний світанок! Друзі поляки, низький уклін вам за ваше величезне милосердне, добре серце!» — написала на фейсбук-сторінці Олена Федотова.
Зібрані кошти лучани перерахували, зокрема, для 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, де разом із побратимами Україну захищає, як пише пані Олена, рідна їй людина — її племінник Олександр.
«Наша любов зародилася завдяки музиці»
Олександр і Олена Федотови вважають: саме завдяки тому, що вони обоє музиканти, тобто мають спільні захоплення та інтереси, їм легше порозумітися і правити сімейним «човном». Свого часу вчилися у Луцькому музичному училищі на народному відділі. Олександр, лучанин, — баяніст, Олена, яка родом із Володимира, — бандуристка. Одними коридорами, як кажуть, ходили. А кохання їхнє зародилося, можна сказати, на останньому курсі. На своєму випускному Олександр освідчився майбутній дружині. Хоч на той випускний дівчина, виявляється, прийшла зовсім з іншим хлопцем — зі своїм другом. Але Сашко знайшов хвилинку, запросив її погуляти в парку. І освідчився.
— Я, по правді, дуже здивувалася. Бачила особливе ставлення цього хлопця до себе, але щоб любов?.. А ще подумала: «Чому ж так пізно мені це сказав? Він же закінчує училище, і ми можемо більше не побачитись». І справді так було, що ми обмінялися телефонами — і все, доля нас розвела. Провчившись іще рік в училищі, я поїхала додому, до себе у Володимир. Хотіла вступати у Львівську консерваторію, але не вийшло. А Сашко, як дізналася, став студентом Інституту мистецтв ВДУ. І багато моїх друзів туди вступило. А я сиділа вдома, без роботи. Хотілося розвитку, бо ж училище — це тільки перша ланка у навчанні. Тож через два роки я вирішила теж у цей виш піти. І буквально з перших днів мого студентства ми почали з Сашком зустрічатися. Виявилося, що мене дочекалося кохання майбутнього чоловіка.
— Кохання своє ми не втратили. І коли зустрілися в інституті, то я точно знав, що не упущу свою суджену, — а це вже слова Олександра з поглядом у їхнє минуле.
Символічно, що й весілля їхнє припало якраз на День музики — 1 жовтня 2000 року. Тож це тепер подвійне свято у родині.
«Я ніколи не стояла перед вибором — народжувати чи ні»
Як казав Сашко, може, у когось були вже й побоювання, чи ж обдарує їх Бог материнством, батьківством. І ось у 2005-му народилася їхня Соломійка. Тоді вони ще не знали, що матимуть четверо дітей. Звичайно, у цьому велика заслуга чоловіка. Кожного разу, коли дружина говорила, що вагітна, він з радістю вигукував: «Ура! Дякувати Богу!»
Сам пуповину перерізав своєму синові, як і свого часу — донькам.
Коли перша дитина народилася, то Олена думала, що зовсім скоро повернеться у свій інститут, «бо вся була в мистецтві». Але…
— Все треба робити в своєму житті якісно, — говорила жінка. — Я збагнула це з роками, оцінивши, яке це щастя — бути зі своєю дитиною, тішитися її першими кроками, першим словом. Почувши перше «мамо», зрозуміла, що таке материнство.
Соломія підкоректувала життя подружжя — треба було вже не по-студентськи жити («Дасть Бог день — дасть і їжу»), а з думкою про завтра. Не змінилася тільки любов до музики. Донька ще зовсім маленькою ходила з батьками на концерти — сиділа і слухала все без будь-яких дитячих примх. А потім народилися Устинія, Катруся і нарешті єдиний син Остап.
— Ми з чоловіком, по правді, цього не чекали, — зізнається Олена. — Спочатку я була шокована: мені ж уже 38 — як родити?! А Сашко знову сказав: «Ура!» Тож не стояло питання — народжувати чи ні. Чоловік був, як завжди, на пологах. Сам пуповину перерізав своєму синові, як і свого часу — донькам.
Діти вдалися в маму й тата — такі ж співучі, зацікавлені музикою, яка свого часу поєднала їхніх батьків. З роками вони й на сцену вийшли, й колядки та щедрівки заспівали, коли до нас приходили «три празники в гості». І ось завдяки своїм талантам сім’я лучан зуміла і з-за кордону допомагати захисникам України.
Оскільки літня відпустка закінчилася, то Олександр уже повертається додому, щоб приступити до роботи в музичній школі. Наші герої мріють про переможний для України ранок, коли вони всі будуть разом у рідному місті. Коли Сашко-жайворонок встане раненько, приготує дружині каву, й вони посидять на кухні, поки діти сплять, — потішаться спілкуванням.
