У ці дні виповнилося б 70 літ від дня народження Василя Стуса, талановитого українського поета, якого радянська система знищила у мордовських та колимських таборах. Він народився у світлі Вифлеємської зірки...
У ці дні виповнилося б 70 літ від дня народження Василя Стуса, талановитого українського поета, якого радянська система знищила у мордовських та колимських таборах. Він народився у світлі Вифлеємської зірки.
Смерть, яку він передбачив, прийшла 4 вересня 1985 року у в’язничній камері. А 1969 року, коли до першого арешту було ще три роки бодай ефемерної волі, намагаючись укласти все своє попереднє життя у сторінку автобіографії, він писав: «поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі. Ще зневажаю політиків. Ще — ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи! Один із найкращих друзів — Сковорода». Як зауважив Іван Дзюба у передмові до вибраного Василя Стуса «Палімпсест» (2003 р.), першою посутньою публікацією про поета в радянській українській пресі була стаття нашого земляка Миколи Жулинського в «Літературній Україні» від 18 січня 1990 року. В Україну повернувся прах поета, повертається й слово…
