СТОРІНКА ПОЕЗІЇ

НЕЗГАСНЕ ПОЛУМ’Я ЛЮБОВІ ОЛЕНИ КРИШТАЛЬСЬКОЇ
Із назви села Привітне Локачинського району, де вперше її очі глянули на світ, Олена Криштальська наче ввібрала головні риси свого характеру — привітність, доброту, милосердя. Саме ці риси і визначили вибір її життєвого шляху — після закінчення Камінь-Каширського училища вона стала медсестрою. Але романтичній душі було тісно в самих рамках лікарні.
Стартувавши у світ літератури своїми перекладами з іспанської у книзі «Габріела Містраль. Поезії», Олена Криштальська невдовзі видала дві книги оригінальної поезії — «Відкриваю в собі таємницю» та «Хліб і камінь». І не переставала займатися перекладами. Задля того, аби робити це справді професійно, отримала фах перекладача з іспанської, а вже порівняно недавно в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка — з португальської та італійської мов.
Десять років тому Олена Криштальська видала українською мовою книгу поезій іспанського поета-романтика ХІХ століття Г.А. Беккера «Рими», що було взагалі відкриттям Беккера для українського читача. 1998 року побачила світ підготовлена нею двомовна «Антологія аргентинської поезії ХХ століття», яка була перекладена на замовлення Посольства Республіки Аргентини в Україні. І ось цього року — нова книжка, антологія іспанської поезії ХІІ—ХХ століть — «Незгасне полум’я любові», презентація якої відбулася у травні в конференц-залі Будинку письменників у Києві за участю Посольства Іспанії в Україні.
Надзвичайний і Повноважний посол Іспанії в Україні Луїс Гомес де Аранда, голова Національної Спілки письменників України Володимир Яворівський, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка Микола Жулинський, редактор антології, голова Волинської організації НСПУ Василь Гей та інші відомі поети й письменники прибули на презентацію книги поетеси і перекладачки з Волині, лауреата премії імені Василя Мисика Олени Криштальської. І всі вони високо оцінили новий творчий доробок нашої землячки. Отож, Олена Криштальська виходить із своєю творчістю не лише на всеукраїнську, але й на світову арену. Сердечно вітаючи посестру з ювілеєм, зичимо їй підкорення нових вершин світової літератури.
Надія ГУМЕНЮК,
член Національної Спілки письменників України.
* * *
Завтра о 15 год. в обласній науковій бібліотеці відбудеться творчий вечір ювілярки.


* * *
Земля вікам вже загубила лік:
Яке на карб лягло тисячоліття?
Не пізнає себе посивіле поліття,
Судомно схлипує занедбаний потік.

І тільки в небі місяць-молодик
За тридев’ять хмарин все йде на вечорниці,
І перед ним дівчата-зоряниці
Сором’язливо опускають лик.

Але не вабить цей ноктюрн людину.
Зорить вона у просторінь глибинну,
Аби знайти і в небесах поживу.

Природу беззахисну, хворобливу,
Коли зламає, як тонку стеблину,
Тоді лиш вдовольнить свою утробу хтиву.

Дичка
Схололий день схиливсь над небокраєм,
Дичавіє душа од смутку й самоти.
Мабуть, саму себе не перейти,
аби комусь на хвильку стати раєм.

Правічну щедру материнську плоть
змагає вдача горда й норовиста
і хоч колюча крона густолиста, —
гріх первородний не дано збороть.

Так важко ждати у німій покорі,
коли, як у вабливій мандрагорі,
в її плодах хтось відшукає смак.

Всьому свій час в природі. А відтак,
тремтить кисличка у солодкій зморі...
Надходять зазимки. Кінця й початку знак.
* * *
Три диво-шкатулки у мене, із них
одну я сплела із пагіть лозяних.
У ній — найніжніша у світі лілея.
Найперша! - торкаюся серцем до неї.

А друга - із леготу й сонячних бризок.
Відкрию - і наче обдасть мене присок:
в ній зелен листочок присохлий до дна,
і чується дух молодого вина.

Я третю вирізьблювала голубками
на древі життя з золотими плодами,
у ній паленіє калинова віть,
і серце так солодко й гірко щемить.

Три диво-шкатулки. Три диво-кохання.
І кожне - як вперше, і - наче востаннє.
* * *
Не лиш тендітний і тонкий кришталь —
по ньому зостається купа скла—
ударам часу піддається сталь.

Чому ж любов - тремка рожева мла,
що за далекий обрій відпливла,
такий непроминальний залишає жаль?
* * *
Знов до щастя,
як до сонця сонях,
повертає моя душа,
і у теплих твоїх долонях
серце гріється, мов пташа.
* * *
“І було слово Господнє до Йони, сина
Амітаєвого: — Іди до Ніневії, міста
великого, і проповідуй проти нього,
бо велике зло його перед лицем моїм”.
Це навіть ще й не лик, лише ескізний подив.
Під скелею чола розбурхана глибінь.
І тільки як несмілий натяк на незгоду,
В зіницях полохка простежується тінь.
Та вже присутній фон. Ніневія, Те місто,
що днів за три його, мабуть, не обійти.
Здавалося, добро у нім не знайде місця,
такий це був причал розтління й суєти.
Кладеться точний штрих невидною рукою.
Виразна світлотінь. Промовистий мазок.
Й за непроникною густою пеленою
уже старозавітній бачиться пророк.
Він знічений. Він зляканий: — О Боже!
Нащо велиш мені в Ніневію іти?
До неї ж і наблизитись негоже!..
Гріховне те кубло чому не спалиш Ти?..
І ще мазок. І ще. Рішуча непокора
вже заступає Йонин погляд боязкий.
— Втекти? Сховатися? Чи кинутися в море?
А чи купити власну смерть за срібняки?
Не занечищуся! Нехай хоч і загину.
Та чує Йона голос Божий знов:
— Усі: раби, царі...— із однієї глини.
Чи ти забув, провидцю, що таке любов?
Якщо рука твоя відважує загибель,—
що варта слів тоді елейна каламуть?..
Три дні у череві мерської велет-риби,
як хрест, до покаяння Йону приведуть.
... Старий, як світ, мольберт. Невидною рукою
Малює плинний час щокожного із нас.
Але чи фон спасенний є за мною, за тобою?..
А що, коли портрет завершиться нараз?