Валентина Іллічова: «Із сестрою приготували ми кутю на Святвечір, але не така солодка вона була, як у мирний час».
«Я любила гостювати на рідній Волині, але не думала, що рятуватимуся тут від війни»
З Валентиною Іллічовою ми зустрілись у невеличкому селі Краска, що на Ратнівщині, в якому жінка (в дівоцтві Романюк) народилася, виросла. Звідси сімнадцятилітньою дівчинкою з дипломом педагогічного училища поїхала працювати на Херсонщину. І ось вона знову тут – із травня минулого року живе в сестри, оскільки її Роздольне Скадовського (до укрупнення – Каланчацького) району, що розташоване на лівому березі Дніпра, досі під окупацією росіян
«На Херсонщині я свою долю зустріла»
Південь України свого часу для багатьох волинян став немовби другою малою батьківщиною. Їхали молоді люди на сезонні роботи, а, траплялося, там сім’ї створювали, обживалися. У Валентини Іларіонівни трохи по-іншому складалася доля, але все одно так, що зовсім юною покинула вона своє рідне село.
– Закінчивши вісім класів у Красці, – пригадує жінка вже далеке минуле, – ми ще з одною землячкою вступили на дошкільний відділ Володимир-Волинського педагогічного училища. А то ж був Союз – маючи диплом, скерування можна було отримати навіть і в якусь іншу республіку. Багатьох направляли на Південь України, де, мабуть, краще була розвинута мережа дитячих садків. Мені дісталася Херсонська область.
Приїхала волинянка в село Роздольне, яке сповна відповідало своїй назві, – велике, гарне, на березі Джарилгацької затоки. Тут був колись панський маєток Фальц-Фейнів, від якого залишився парк – пам’ятка садово-паркового мистецтва.
Валентина працювала вихователем у дитячому садочку. А що гарний голос мала, то ще й вокальний ансамбль створила з такими ж аматорами сцени. І комсоргом у садово-виноградарському радгоспі була. Ось ця громадська робота, як розповідає жінка, якоюсь мірою зіграла свою роль в її знайомстві з майбутнім чоловіком Віктором Іллічовим:
– Він шоферував у радгоспі. Повернувшись із строкової служби, прийшов до мене як до комсорга, аби стати на облік. Там ми й побачилися вперше… Були побачення, освідчення, а за якийсь час – і весілля. 21 рік я мала, як виходила заміж…
Троє синів виростило подружжя, онуків дочекалося. Зараз, правда, вони вже не пара – так буває в житті.
« На Волинь я добиралася з волонтерами. Одні добрі люди до міста Хмельницького довезли, другі – до Тернополя. А вже звідти й до Ковеля недалеко, до мого рідного села.»
«На малу батьківщину добиралася з волонтерами»
За три тижні до повномасштабного вторгнення росії в Україну Валентина Іларіонівна поїхала в Миколаїв, де син Геннадій живе із сім’єю.
– Із сином не побачилася – він був у плаванні, бо така в нього робота. Але ж невістка, маленький онук, за яким скучила, – на місці. Я ж на пенсії – вдома ніщо мене не тримає. Тут могла й відпочити, й допомогти по хазяйству. 26 лютого, в суботу, мала повертатися додому. 23-го ми з онуком Назаром гуляли на березі річки. Був гарний, майже весняний день – такий же й настрій. А в четвер зранку найменший син Володимир, який живе в Роздольному, зателефонував і сказав, що почалася війна. Від нашого ж села – сорок кілометрів до Криму. На адмінкордоні – селища Чаплинка, Каланчак. Вони були в перші дні зайняті. Невдовзі російські війська хазяйнували і в нас.
Одне слово, Валентині Іларіонівні вже небезпечно було повертатися додому. І в Миколаєві залишатися ставало страшно через постійні обстріли.
– Приїхав сват і забрав нас до себе в село Михайло-Ларине. Невістка з дитиною ще 6 березня виїхала за кордон – вони й досі в Англії. А я на Миколаївщині ще Великдень відсвяткувала. Перш сподівалася, що в своє Роздольне на Херсонщину вернуся. Але ж там усе йшли бої. Треба було щось вирішувати, бо жити так довго у сватів ставало якось незручно. 4 травня поїхала я в Миколаїв. Думала на автобус узяти білет й вирушати на Волинь. Та дуже дорогим він виявився. А на базарі, куди пішла, аби щось із легшого одягу купити, бо ж зимової пори поїхала з дому в пальті, мені і платтячко дешевше продали, як почули, в якій я ситуації, й порадили звернутися до волонтерів щодо евакуації. Навіть номер телефону дали. То й був найкращий варіант – на Волинь я добиралася з волонтерами. 6 травня вирушила в дорогу. Одні добрі люди до міста Хмельницького довезли, другі – до Тернополя.
А вже звідти й до Ковеля недалеко, до мого рідного села, де живе сестра Тетяна.
Коли сусіди – ближчі й дальші – почули, що вона у Красці, то зразу почали нести якісь продукти, картоплю, бо «то ж Валя з Херсонщини приїхала».
«Найбільша моя мрія – повернутися у власну хату»
– На щастя, рашистів я не бачила, – каже Валентина Іларіонівна, – але від рідні знаю, як то живеться в окупації. Мій найменший син Володимир із сім’єю довго залишався в Роздольному – з трьома дітьми йому непросто було зриватися з обжитого місця й їхати невідь-куди. Все надіявся на звільнення села. Але коли дійшло до того, що окупанти могли мобілізувати й кинути на війну проти своїх, українців, то вже не роздумував.
28 вересня Володимир виїхав з тимчасово окупованої території – добирався у Польщу через росію. Й дотепер живе із сім’єю неподалік міста Бидгощ. Удома до війни він, за словами жінки, тепличним господарством займався: вирощував овочі й здавав на оптовий ринок, на якому вже вся Україна закуплялася. І на Волині їли херсонські помідори, перець... А торік навесні довелося викидати на смітник урожай редиски. Війна, одне слово, поставила бізнес на паузу. Та що там бізнес – вона долі людські поламала, скільки життів забрала!
– Як мама жила, – розповідає Валентина Іларіонівна, – то я кожного року старалася приїхати в свою Краску. І найчастіше це гостювання приурочувала до Новорічно-Різдвяних свят. У цьому році я теж тут їла кутю. яку із сестрою приготували. Але, як мовиться, не така вона солодка – не було тої радості, як у мирний час. Найбільша моя мрія – повернутися в Роздольне, в свою хату. Це ж уже скоро рік, як покинула її...
Читайте також: «Волинський Герой: «Якби мені назад ногу, то був би на фронті»»
