...Жінка вийшла в коридор, проте не встигла зробити кількох кроків, як перед нею невідомо звідки з’явився якийсь чоловік. На голові — чорна маска з прорізами для очей. Вдягнутий також в усе чорне. Нічний привід — та й годі. Відчула, як по спині забігали мурашки, а до горла підкотився важкий клубок...
НАПАД НА НІЧНОГО СТОРОЖА Сорокашестирічна Зіна Павлющенко, як завжди, прийшла на роботу під вечір, коли вже надворі стемніло. Працювала вона сторожем на фірмі “Квазар-Луцьк”, що на проспекті Волі. Коли всі працівники розійшлися по домівках, жінка почала обходити приміщення. Перш за все, замкнула вхідні двері. Потім оглянула поверхи, перевірила, чи хтось не забув замкнути свій кабінет. Здається, все було гаразд. Павлющенко в одному з кабінетів на другому поверсі зручно вмостилася в кріслі й, певне, з годину сиділа мовчки, прислухаючись до гуркоту маршруток, котрі проїжджали проспектом. Поступово місто засинало. Було вже далеко за північ, коли Павлющенко піднялася з крісла, аби трохи розім’ятися. Крім того, відчула, що почала мерзнути, бо в кабінеті було прохолодно. Вирішила взяти пальто, котре висіло в іншому кабінеті. Жінка вийшла в коридор, проте не встигла зробити кількох кроків, як перед нею невідомо звідки з’явився якийсь чоловік. На голові — чорна маска з прорізами для очей. Вдягнутий також в усе чорне. Нічний привід — та й годі. Відчула, як по спині забігали мурашки, а до горла підкотився важкий клубок. Жінка злякано закричала. Привид, котрий був у чорних рукавицях, затулив їй рота рукою. — Не кричи! Ти нам не потрібна. Нічого робити з тобою ми не збираємось!..— сказав незнайомець російсько-українським суржиком. Сторож відчула, що ззаду до неї підійшов ще хтось. Перший не давав їй можливості обернутися й подивитись, хто цей другий. — Де ключі від кабінетів і де зберігаються гроші?— запитала чорна маска, трішки відтуливши жінці рота. — Не знаю, ні де ключі, ні де гроші,— ледве чутно видавила з себе жінка. — Знайдемо самі,— буркнув той, що стояв за спиною. По голосу сторож зрозуміла, що грабіжники порівняно молоді хлопці. Злочинець у чорній масці поволочив жінку в кабінет, з якого вона щойно вийшла. Там їй заклеїв лейкопластиром рота, завернув назад руки. Другий вдягнув наручники. Потім бандити завели жінку на четвертий поверх й затягнули в туалет. Там посадили на стілець й лейкопластиром примотали її ноги до ніжок стільця. — Не розмотається?— подивився грабіжник у чорних рукавицях на спільника. — Без рук у неї нічого не вийде. Нехай посидить, доки ми тут погосподарюємо. Ходімо... Грабіжники залишили Павлющенко в туалеті й пішли. Жінка смикнулася кілька разів, але відчула, що її ноги немов припаяні до стільця. Зрозуміла, що без допомоги рук сама себе не звільнить. Але руки були позаду, в наручниках. Злочинці двері в туалет залишили напіввідчиненими, тому жінка добре чула, як віддаляються їх кроки, тріщання дверей в одному з кабінетів. Зрозуміла, що бандити виламують замок, певне, ломиком. Потім кроки вже залунали в кабінеті, швидкі і нервові. Певне, ті поспішали. Грабіжники щось виносили на перший поверх. Поверталися знову. Можливо, через півгодини до офісу під’їхав легковий автомобіль. Стояв недовго. Знову запрацював мотор і все затихло... Павлющенко спробувала звільнити ноги, але нічого з того не вийшло. Так сиділа, не рухаючись, доки не почало світати. Знову енергійно запрацювала ногами, терла ними об стілець. З годину так вовтузилась, доки відчула, що ноги стали вільнішими. Врешті-решт, стягнула чи, можливо, перетерла лейкопластир, вийшла з туалету. Побачила поламаний замок й розчинені навстіж двері в один з кабінетів. Саме там було чимало комп’ютерної техніки. Отож, злочинці, мабуть, про це знали, тому і вдерлися саме туди. ЗМОВА ДВОХ ГРАБІЖНИКІВ Павлющенко спустилась на другий поверх й зайшла в кабінет, де був телефон. Головою скинула телефонну трубку, язиком з великими труднощами набрала домашній номер начальника відділу кадрів, повідомила, що фірму обікрало двоє невідомих чоловіків. Це було вже після шостої години ранку. Через кілька хвилин приїхала міліція. Певне, в Луцький міський відділ внутрішніх справ потелефонувала начальник відділу кадрів, довідавшись про крадіжку. Міліція зняла з сторожа наручники. Незабаром приїхав і директор фірми “Квазар-Луцьк”. Оглянули кабінет. Виявилося, що нічні грабіжники викрали чимало комп’ютерної техніки — майже на двадцять чотири тисячі гривень. Злочинців шукали довгенько й, врешті-решт, натрапили на їх слід. Одним з грабіжників виявився двадцятирічний лучанин Олександр Мітрушов. Притиснутий неспростовними фактами, він написав явку з повинною, де розповів, як було організовано пограбування... Лучанин Олександр Мітрушов був у гостях в Москві у свого рідного дядька. Там познайомився з москвичем Олександром Чикідою. Коли повертався до Луцька, дав йому номер свого домашнього телефону, хоча й не сподівався, що той колись приїде на Волинь. Одного дня в квартирі Мітрушова пролунав телефонний дзвінок. Господар підняв трубку. — Це я, Олександр Чикіда,— почув знайомий голос Мітрушов. — Привіт, тезка... Ти з Москви телефонуєш? — З якої Москви? Я в Луцьку. Приїхав на кілька днів. Може, зустрінемося? — Звичайно... Хлопці зустрілися на залізничному вокзалі. Походили вулицями обласного центру. Навідалися в кілька барів. Зустріч обмили спиртним. Згодом зустрілися знову. — Гроші маєш?— поцікавився москвич. — Щось там заробляю,— відмахнувся Мітрушов. — Кручу увесь день кермо автомобіля. — Знаю, що таксистом працюєш... Але то не ті гроші. Є можливість заробити більше. — Як?.. — Я в одну фірму заходив. Вона на проспекті Волі. Там чимало комп’ютерної техніки. А вона добрі гроші коштує. — Страшно... — Дурний... Ніякого ризику. Я вже все обдумав. — Можна спробувати... Ввечері, коли вже стемніло, два Олександри прийшли на проспект Волі. У сумці Чикіди лежали чорні маски, рукавиці, деякий інструмент, яким можна виламати замки чи двері. Працівники фірми “Квазар-Луцьк” вже майже розійшлися по домівках. Лише кілька чоловік ще трудилося. Грабіжники зайшли в офіс і там сховалися. Незабаром пішов й останній працівник, вимкнувши світло. Але прийшла жінка-сторож. Вони чули, як та обійшла поверхи та кабінети. Після півночі грабіжники натягнули на себе маски та рукавиці й вирішили, що час діяти. Хотіли йти в кабінет, де сиділа жінка, але вона в коридор вийшла сама. Зв’язавши сторожа, злочинці викрали два системних блоки, монітор, принтер, іншу комп’ютерну техніку, забрали навіть настільний електронний годинник. Всього грабіжники тієї ночі викрали різної техніки майже на двадцять чотири тисячі гривень. — Де ключі від вхідних дверей?— запитав у сторожа Мітрушов, коли вони все позносили на перший поверх. Жінка розвела руками, мовляв, не знаю. Грабіжники знайшли ключі в кабінеті на підвіконні. Відчинили двері. Чикіда побіг до знайомого й той під’їхав до офісу своїм “Москвичем”. Крадене завезли додому до Мітрушова. Наступного дня частину комп’ютерної техніки продали луцькій фірмі “Грона”, що на вулиці Винниченка. Грошима поділилися. Довідавшись, що грабіжників активно шукають, Чикіда дременув додому, до Москви. Мітрушов вирішив сам комусь продати решту краденого. Завіз ще на одну фірму, що в центрі Луцька. Там його й затримали працівники міліції, як кажуть, на гарячому. Двадцятирічний грабіжник мусив розповісти, як усе було. Недавно Луцький міський місцевий суд позбавив Олександра Мітрушова на п’ять років волі. Конфісковано все належне йому майно. Хотів грабіжник розбагатіти за чужий рахунок, але втратив і те, що мав... Леонід МІЛІЩУК, Володимир КАЛИТЕНКО.
