ЖИТТЄВІ ДОРОГИ ПЕТРА ПАВЛЮКА

Про начальника Любомльського центру поштового зв’язку Петра Павлюка у місті і районі відгукуються як про вимогливого та принципового керівника, який вболіває за доручену справу, сповна віддається роботі. У зв’язку із “золотим” ювілеєм Петра Миколайовича наш кореспондент взяв у нього інтерв’ю

Ярослав ГАВРИЛЮК

-Щойно з селекторної наради, яку проводили керівники генеральної та обласної дирекції “Укрпошти”, – почав розмову Петро Павлюк. – Говорили про виконавську дисципліну, якість надання послуг, доходи поштовиків і, звичайно ж, про передплату на газети та журнали. Можемо похвалитися останніми показниками. Адже у місті та районі наймасовіша газета “Волинь-нова” має чимало прихильників, більше, ніж в ряді інших районів області. Популярне видання і серед моїх односельців.
- А звідки ви родом?
- Із села Машів Любомльського району, з якого вийшли у світ багато достойних людей. Згадати хоча б директора видавництва “Надстир’я” Миколу Богуша, інших. У нас звичайна сільська родина. Батько працював шофером, мати – колгоспницею. Батьків моїх, на жаль, вже немає. Старший брат Віктор зараз в Луцьку, працює у фірмі, яка займається садівництвом. З меншим братом Іваном, водієм-“далекобійником”, ми проживаємо в одному будинку. Після школи я “пішов” трактористом у місцевий колгосп імені Ватутіна. Мріяв на землі працювати, захоплювався технікою.
- Позначився приклад і вплив батьків?
- Напевно… Але спочатку відслужив в автомобільних військах на території теперішньої Словакії. Після армії закінчив Кам’янець-Подільський сільськогосподарський інститут за спеціальністю інженер-механік сільгоспвиробництва. Працював у рідному колгоспі, за рахунок якого й здобув вищу освіту. До речі, на базі Машівського господарства реалізував тему своєї дипломної роботи: “Механізація тваринницьких ферм”. Згодом мене призначили на посаду інженера Любомльського райсільгоспуправління. А потім очолив районну раду профспілки працівників агропромислового комплексу.
- Це були дуже непрості часи для села...
- Важко згадувати той період. Якраз почали проводитися селянські сходи. Профспілки аграрників не раз пікетували у Києві вищі органи влади. А толку з того?! Ми думали, що державні мужі до нас хоч прислухаються. Як би не так! Колгоспна система розвалилася на очах. Щось придумали замість неї? Ферму, на якій я колись впроваджував здобутий в інституті досвід, під час розпаювання розібрали по цеглині. Дивлюся на її залишки – і плакати хочеться.
- А після профспілки ви стали керівником приватного автопідприємства…
- Мене запросили очолити закрите акціонерне товариство “Любомль-авто”, яке було створено на базі колишньої військової частини. Підприємство надавало послуги з пасажирських перевезень. Ми мали три далеко не нових “Ікаруси”, кілька “пазиків” і один ЛАЗ. Спочатку були прибутки. Допомагала районна влада, яка давала деякий “фронт” роботи. А коли ціни на пальне та запчастини до автотранспорту пішли різко “вгору”, наше підприємство викупили і через деякий час воно збанкрутувало.
Тодішній голова райдержадміністрації Святослав Гаврилюк запропонував, щоб я очолив у Любомлі районний вузол зв’язку. А після реорганізації я став начальником центру поштового зв’язку № 5. Маємо 34 відділення, шість поштових маршрутів, обслуговуємо Любомльський та Щацький райони. Є багато проблем. Як керівника мене дуже хвилює плинність кадрів. Молодь не охоче йде працювати на пошту, де неповний робочий день, мізерна заробітна плата, а робота – небезпечна, бо доводиться пенсії розносити. Багато хто просто не витримує такого ритму, хоч ми й заохочуємо працівників. Листоноші, наче бджілки, трудяться, на них тримається пошта.
- У вільний від роботи час не проти скуштувати юшку десь на ваших славних озерах?
- Звичайно, і не тільки юшку! Люблю полювання, але лише сам процес відпочинку. А ось засмажити “трофей” на вогні – це вже зовсім інша справа (сміється). Втім, вільного часу не так багато. О восьмій ранку – вже на роботі. Нерідко робочий день затягується до восьмої вечора.
- І для сім’ї часу не завжди вистачає?
- На жаль, так. З дружиною Людмилою Іванівною ми вчилися у Машові в одному класі. Вона має диплом Луцького музичного училища, викладає у Любомлі в музичній школі. Син Сергій відслужив армію, за фахом, як і я, – інженер-механік. Донька Тетяна навчається у Луцьку на економіста банківської справи.
- Який подарунок для ювіляра найбажаніший?
- Повірте, я не люблю ювілейної помпезності. Дарувати і приймати подарунки – не головне в цьому житті. Як добре спрацюємо у першому кварталі, без збитків – це буде справді подарунок, бо початок року для поштовиків виходить завжди складний. Сила керівника – в його працелюбному та згуртованому колективі, сімейному затишку.