Мисливцям за художніми скарбами перешкодила це зробити ветеран музейної справи Волині Тетяна Андреєва...
Інтерв’ю до дня народження
У ці листопадові дні провідний науковий співробітник відділу природи Волинського краєзнавчого музею Тетяна Андреєва відзначає особистий ювілей, а нещодавно колеги й друзі вітали її з вельми поважною датою — 50-річчям роботи у системі культури Волині. Роздумами й спогадами ювілярка поділилася з нашим кореспондентом.
— Тетяно Петрівно, ви не корінна волинянка, хоч за стільки років праці тут гріх було б називати вас по-іншому. Та хотілося б дізнатися, які дороги привели вас до Луцька? — Народилася я у літописному місті Новгород-Сіверському на Чернігівщині. Мама була домогосподаркою, тато — робітником із кількома класами церковно-приходської школи. Але батьки дуже хотіли, щоб діти вчилися, і ми, всі три сестри, отримали вищу освіту: одна стала вчителькою, друга закінчила сільськогосподарську академію, а я у нелегкому повоєнному 1948-ому вступила на філософський факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Сьогоднішні випускники вузів уже, мабуть, і не знають, що таке розподіл, якого ми чекали з трепетом. Наш курс скерували в систему управління культури — в музеї, лекторами, викладачами училищ... Ось так у 1953 році потягом “Київ—Львів”, що проходив через Луцьк, я приїхала у зовсім незнайоме мені містечко й пішла шукати управління культури. Раптом звідкілясь узялася хмара і пішов рясний серпневий дощ. Кажуть, то добра прикмета... — Гадаю, ви ствердили її власним життям. А як поставилися в Луцьку до молодого фахівця? — Досить привітно. Мені одразу запропонували роботу в управлінні культури, старшим інспектором по музеях і охороні пам’ятників культури. А музей тоді був один-єдиний на всю область. Містився він на вулиці Б. Хмельницького, неподалік від будинку культури “Просвіта”. Тепер того приміщення вже нема. Але то не означало, що бракувало роботи. Посилали перевіряти роботу клубних установ, бібліотек. Адже тоді ще практикували такі освітні заходи, як “голосні читки”. У такий спосіб я познайомилася з усією областю. А через рік мені запропонували перейти на роботу в музей. — Тетяно Петрівно, якось довелося почути, що саме завдяки вам у Луцьку маємо сьогодні Художній музей, а в ньому — справжні перлини живопису, які ви не віддали до Львова. Що то була за історія? — В нашому музеї благополучно перебули воєнне лихоліття й збереглися картини, передані з палацу Радзивіллів. А це роботи таких відомих художників, як Хосепе Рібера, Франс Снейдерс, Алессандро Маньяско, Франческо Лондоніо, Нікола Пуссен, Іван Айвазовський та інші. І хоч в експозиції вони не виставлялися, бо для цього не було місця, та й багато з робіт потребували реставрації, між музейними працівниками пішов розголос про наші скарби. До Луцька зачастили мистецтвознавці, дослідники західно-європейського живопису зі Львова, Києва, Москви, Ленінграда. А одного разу, наприкінці 50-их років, ми побачили, як перед вікном тодішнього директора музею Малярця зупинилася вантажівка із спеціальними ящиками. Люди, які приїхали, показали наказ міністра культури, який зобов’язав нас передати, здається, 18 робіт до Львова. Це були найцінніші картини. Директор, який працював на цій посаді зовсім недавно, розгубився і, викликавши мене в коридор, запитав, чи були випадки, щоб подібні цінності забирали з музею? Я сказала, що раніше такого не було, і що віддати завжди встигнемо, а от чи зможемо забрати назад? Словом, ми вирішили картин не віддавати, і сердиті візитери поїхали з порожнім кузовом. Пізніше нам уже пропонували обмін на інші картини, інших авторів. Мені доводилося їздити і щоразу робити висновок, що обмін цей зовсім не рівноцінний. Згодом все це вляглося, оскільки вдалося вирішити питання з реставрацією картин, а потім, коли музеєві було передане приміщення по вул. Шопена, 7, з’явилися й експозиційні площі, тобто нас уже не могли звинуватити, що картини не експонуються. — Вам довелося займати різні музейні посади, зокрема, й заступника директора з наукової роботи, їздити у численні експедиції. Завдяки вам музей поповнився не сотнями - тисячами експонатів. Чи є найбільш пам’ятні? — То не був би музейний працівник, коли б він не умів радіти кожній новій знахідці, кожному експонату. Але бували й особливо пам’ятні ситуації. Як, скажімо, та, коли я вперше побачила портрет Олени Пчілки, матері Лесі Українки. Адже радянське літературознавство раз і, здавалося б, назавжди приклеївши їй ярлик, намагалося замовчувати цю неординарну постать, всіляко відокремлювати її від талановитої дочки. І ось, коли одного разу я працювала у відділі рукописів Інституту літератури Академії Наук, то попросила показати мені біографію Олени Пчілки, адже тоді ми майже нічого не знали про родину Косачів. І ось працівниця архіву принесла мені два родинних фотоальбоми. На одній із жовтуватих фотографій я вперше побачила Олену Пчілку! Звісно, попросила зробити копії і привезла до Луцька. — Доля дарує музейним працівникам не лише цікаві знахідки, документи, а й незабутні зустрічі... — Були вони і в мене. З Євгеном Шабліовським, наприклад. Він жив тоді на вулиці Пушкінській у Києві. Дуже цікаво розповідав про Остапа Вишню та його дружину. З видатною актрисою Наталією Ужвій... Якось мені треба було уточнити, чи справді вона народилася у Любомлі, і я написала їй листа. Яким же було моє здивування, коли відповідь отримала протягом тижня. Потім театр ім.І.Франка гастролював у Луцьку і я бачила Наталю Ужвій разом із її чоловіком Євгеном Пономаренком. Пригадався й такий епізод. У 1948 році ми вчилися у “червоному корпусі” університету і якось у вестибулі вивісили некролог, який сповіщав про смерть єдиного сина Наталі Ужвій. А поряд із університетом була театральна тумба. Афіша на ній сповіщала про спектакль “Без вини винуваті”, де грала Наталя Михайлівна. Я звернула увагу, що спектакль не відмінили… — Дехто вважає, що робота музейного працівника спокійна, сидяча. Ви це легко можете спростувати?.. — Авжеж. З моєю безпосередньою участю народжувалися музеї у Володимирі-Волинському, Любомлі, Колодяжному, Кортелісах, Лопатені, Лобні, Маневичах... А в ті часи кожен тематико-експозиційний план необхідно було затверджувати у Києві. Так що я жила практично на колесах. Добре, що мій чоловік, Василь Порфирович Бабій, на жаль, його нема вже 13 років, був також людиною творчою і самовідданою в роботі, тому розумів мене. Він був членом Спілки архітекторів, будинок нинішньої “Просвіти” — то його робота. Втім, труднощі були не лише в тому, що доводилося багато працювати, багато їздити. Найприкріше, коли твої зусилля не знаходять належної оцінки не лише в матеріальному плані, ви ж знаєте, які ставки у всі часи були у працівників культури. Але найбільш ображали зверхність і нерозуміння чиновників. Проте тепер, з висоти прожитих літ, можу сказати собі, що мені вистачало мужності зробити все, що я хотіла. Розмовляла Валентина ШТИНЬКО.
