Конфлікт між Єврейською громадою у Луцьку і навчально-методичним центром культури Волині
Конфлікт між Єврейською громадою у Луцьку і навчально-методичним центром культури Волині
Цей конфлікт точиться вже кілька років. Єврейська громада вимагає передати їй приміщення центру, посилаючись на те, що тут, мовляв, колись був будинок, що належав саме цій громаді. Але нинішня єврейська громада вперто не враховує того, що колишньої, невідомо ким і коли побудованої споруди, уже давно немає. Дуже понищене війною приміщення, яке потім було паливним складом Луцької швейної фабрики, капітально перебудоване і реконструйоване. Уже давно навіть стерлися сліди старої споруди. На перебудову, реконструкцію, десятки поточних ремонтів затрачено мільйони державних грошей. Волинський центр народної творчості (а тепер — навчально-методичний центр культури) існує з 1940 року. Одразу після війни він займає це приміщення, яке сам на свої кошти і силами своїх працівників ремонтував. Питається: чому ж тоді єврейська община не вимагала його повернення, коли все було зруйноване, і не прилучилася до його відбудови? Чому не вимагала повернення цього будинку у радянської влади? І лише тепер, коли будинок реконструйований, невпізнанно змінився, набув естетичного вигляду, з’явилися претензії і намагання його забрати. Зрозуміло, що до цього будинку підведено опалення, воду, телефони і освітлення. Власне, з колишньої споруди тут нічого не залишилося. І такі ось несправедливі претензії з боку єврейської громади. Мимоволі постає запитання: ми на своїй землі чи на чужій? Чи справедливо, що ми сьогодні можемо бути заручниками чужої волі? Адже працівники центру за низьку плату сподвижницьки працюють на ниві розвитку духовних цінностей Волині. Тим більш не зрозуміло, що нас не поспішають захищати владні структури. А тим часом малочисельна єврейська община систематично нагнітає обстановку, хоче вбити клин між українським і єврейським народами у нас, на Волині. У цьому відбудованому приміщенні понад півстоліття існує справжнє вогнище української культури. Міністерство культури і мистецтв України не раз визнавало Волинський центр одним з кращих у країні. І було б несправедливо і помилково навіть думати про передачу давно добудованого і перебудованого приміщення тим, хто не вклав у цю справу навіть копійки. Це якраз той випадок, коли кажуть — ми чужого не хочемо, але й свого не віддамо. За плідною працею спеціалістів центру стоїть волинська культура, сотні закладів культури, дитячі навчальні мистецькі заклади, тисячі колективів народної самодіяльності, сотні народних умільців та інше. Саме у Волинському центрі народилися і пішли в життя волинян, та й України, багато цікавих форм культурно-освітньої роботи — фестивалі, огляди, конкурси, виставки образотворчого, декоративно-прикладного мистецтва, художньої фотографії та інше. Працівники центру навіть у скрутний час безкоштовно підготували і видали немало методичної та репертуарної літератури для колективів художньої самодіяльності. Це і збірник стрілецьких пісень заслуженого працівника культури Євгена Гіщинського, і твори члена Національної Спілки композиторів Віктора Герасимчука, волинських композиторів Мирослава Стефанишина, Олександра Огородника та й інших. Підготовлено матеріали до збірок пісень та фольклору талановитих волинян. Від імені працівників центру, працівників культури звертаюся до всіх свідомих українців, патріотів рідної землі, шанувальників української культури виступити на захист не тільки навчально-методичного центру культури Волині, а й усіх без винятку закладів культури. Ми маємо спільно захищати українську культуру від будь-яких зазіхань на неї. Богдан САМОХВАЛЕНКО, завідуючий видавничо-редакційним відділом навчально-методичного центру культури Волині.
