Здрастуй, пані Ларисо! Я так давно тобі не писав, що знову, як колись, кортить назвати дівчинкою з туману. Але цього разу — не з туману дитячих спогадів про клеванський концентраційний пункт для спецпоселенців і довгий-довгий етап до Сибіру, а з туману мрій про українське і наше майбутнє, які розкривали один перед одним у листах, не сподіваючись, що воно досі лишатиметься за обріями. Пригадуєш, я вислав був тобі «Волинь» зі своєю статтею «Будинок під прапором»? Ішлося про те, що Україна нагадує конфіскований «борцями з націоналізмом» у селянина-господаря будинок, над яким десятки літ був совєцький прапор,бо розмістили там державну установу, а вже від 1991-ого — синьо-жовтий (той самий «націоналістичний») прапор незалежної України. Реалії такі: безвинно скараному совєцькою владою господареві будинку у більшості випадків місця під його дахом не знайшлось, через що і твої тато з мамою після повернення з Сибіру мусили лишити рідні Чемерин, Волинь і Україну та виїхати в Казахстан. Але й по тому, як господаря реабілітували, а прапор над його будинком змінився, ні йому, ні його спадкоємцям будинок не повернули і в будинку майже все, як було. Колишніх вояків УПА, як борців за українську державу, на державному рівні в Україні досі не визнано, а тих, на кого вони спирались і кого совєти звинуватили в «бандпособнічєствє», нинішня наша держава не помічає взагалі. Ні їх, хто є ще із них живий, ні їхніх дітей, котрі змалечку зазнали репресій на рівні з дорослими. Більшої несправедливості не було, мабуть, ніде, але людям, які в будинку під прапором чинять державну службу, до цього байдуже. Немало з них чимось дуже нагадують кримінальних авторитетів, які знущалися над патріотами України в ГУЛАГівських таборах та спецпоселеннях, інші є нащадками тих, хто вигонив селянина-господаря з його будинку в сибірські далечі, ще іншим, хто в будинку під прапором служить начебто Україні, не Україна потрібна, а лише влада над нею та гроші. Я вірю, справедливість, про яку ми з тобою обмінювалися думками в листах, колись в Україні таки переможе. Але гірко стає, коли задумуєшся над тим, чи доживе до її перемоги хтось із тих, хто ще на неї очікує.
