ПО ЛЕЗУ БРИТВИ

ВОГНИЩЕ ПОСЕРЕД КІМНАТИ
Віталій Бондаренко та Олександр Нестерук проживали в одному будинку. Познайомилися давно. Часто бродили вулицями Луцька, бо ніде не працювали. Батьки їх годували і вдягали.
— Нам би пора уже і свої гроші мати,— кинув якось двадцятивосьмирічний Олександр.
— Не шкодило б, але де ти їх візьмеш?— здивувався двадцятичотирирічний Бондаренко. — На дорозі, на жаль, не валяються.
— Є немало багатих людей... Самі не поділяться, а взяти у них можна.
— Кого маєш на увазі?
— Хоча б тих, хто торгує на ринках... Щодня у них свіжа копійка. Заходь у квартиру й бери.
— Ти знаєш, де вони живуть?
— Довідаємося. Це не так складно.
Нестерук і Бондаренко почали бродити міськими ринками. Особливо їх цікавили ті, хто мав свої “черепашки”. Довідатися, де вони живуть, було просто. Чекали вечора. Власники “черепашок” поверталися до своїх будинків. Хлопці на певній відстані йшли за ними. Наступного дня, коли торговці знову йшли на ринок, Віталій та Олександр залазили у їх квартири.
Саме так вони обікрали квартиру біля залізничної станції. Ломиком виламали двері. У шафах знайшли сто п’ятдесят доларів, триста гривень. Забрали також два золоті персні, ланцюжок, годинник. Речі продали, грошима поділилися.
Згодом обікрали ще кілька квартир.
Молоді злодії вислідили подружжя пенсіонерів, котре торгувало на ринку, заробляючи собі на шматок хліба. Рано-вранці прийшли на вулицю Суворова. Зачекали, доки подружжя подалося на ринок. Вийняли шибу, бо квартира була на першому поверсі, влізли всередину. Вважали, що тут розживуться, а пенсіонери виявилися бідними. Нічого цінного злодії не знайшли. Забрали кілька пар шкарпеток, леза для гоління. Це був товар, який продавало подружжя. Правда, ще витягнули із серванту літр спирту та пляшку шоколадного лікеру.
— Тільки час даремне втратили,— кинув роздратовано Нестерук.
Аби приховати сліди злочину та помститися пенсіонерам за бідність, розкидали по кімнаті одяг й підпалили його. Коли завирувало полум’я, обидва вистрибнули у вікно й зникли...
Пенсіонер першим повернувся додому. Дружина ще залишилась на ринку. Підійшов до будинку й не зрозумів, чому на подвір’ї стоїть пожежна автомашина. Вставив ключ у замок, але двері виявилися незамкненими. Зайшов у кімнату й завагався, чи це його квартира. Стіни були чорні, тхнуло димом, на підлозі валявся недогорілий одяг.
Пожежні розповіли старому, що невідомі злодії вдерлися в його квартиру й навіщось розклали там вогнище. Пожежу вони щойно загасили...
Теплого осіннього дня Бондаренко та Нестерук вирішили обікрасти квартиру на вулиці Стефаника.
— Там можна знайти і гроші, і золото. Господиня з чоловіком на ринок їздять білою іномаркою,— повідомив Бондаренко.
До двоповерхового будинку злодії прийшли вранці. Здаля деякий час спостерігали за подвір’ям. Незабаром помітили господарів. Ті сіли у світлий автомобіль й поїхали.
Віталій та Олександр, не довго роздумуючи, влізли через кватирку в коридор. Спочатку обшукали перший поверх, потім розбили скло в дверях й проникли на другий. Знову почали нишпорити по сервантах, шафах, столах. Можливо, щось би й знайшли цінне, та додому несподівано повернулася жінка. Помітила, як з кімнати в кімнату прошмигнув незнайомий чоловік. Зрозуміла, що в хаті злодій, можливо, й не один. Гукнула до сусіда. Той одразу ж прибіг.
— Що сталося?— запитав.
— У мене в квартирі злодії!— ледве встигла повідомити, як відчинилося вікно й звідти вистрибнув Бондаренко, кинувся навтікача. Його догнали кроків за двісті від будинку, замкнули в гаражі й викликали міліцію. Нестерук також вистрибнув у вікно, але йому пощастило втекти...

ЧАРКУВАННЯ ДО СВІТАНКУ
Для злодія немає значення, у кого красти: у незнайомої людини, сусіда, друга чи навіть близького родича... Пізно ввечері, лучанин Олег Буць повертався додому. В кишені мав пляшку спирту. На вулиці зустрів своїх знайомих Романа, Ігоря й Миколу.
— Куди поспішаєш?— поцікавився Микола.
— Додому... Там мене Андрій чекає. Дав грошей на пляшку, то зараз по чарці перехилимо.
— То налий і нам,— попросив Микола.
— Хочете випити, то ходімо до мене,— запросив Олег.
— Пляшка на стількох людей — то крапля в морі. Я піду куплю хоча б ще одну,— запропонував Роман.
Ніхто не заперечував.
Через кілька хвилин Роман прийшов з пляшкою до Буця. Сіли на кухні за стіл. Пили, не поспішаючи, розмовляли. Близько другої години ночі, коли спиртне закінчилося, вирішили піти на вулицю Львівську до кіоску й там випити пива. Посмакувавши пивом, почали розходитися по домівках. Знаючи, що Микола Дацюк недавно посварився із своїми батьками й невідомо, де тепер живе, Олег Буць запропонував другові:
— Дам тобі ключі від моєї хати, там і переночуєш.
— Не треба... Я знайду, де поспати. А ти хіба зараз не додому підеш?
— Навідаюся до одної знайомої,— посміхнувся Буць.
Олег та Микола попрощалися і розійшлися...
Вранці Олег Буць повернувся додому. Відімкнув ключем замок, зайшов у хату. Одразу помітив на кухні виламану кватирку. Зрозумів, що вночі у нього побував злодій. Можливо, хтось із тих, з ким вночі розпивав горілку та пиво? Але ж усі, здається, одночасно порозходилися.
Олег почав оглядати квартиру. Виявив, що з шафи зникло чимало різного одягу, взуття, а також золоті обручка та печатка й двісті сорок гривень.
Буць вийшов на подвір’я, розмірковуючи, хто міг його обікрасти. Неподалік помітив сусідку. Вона підійшла, поцікавилась:
— Що то за ранішні гості у тебе були?
— Гості... А ви їх бачили?
— Звичайно... Я піднялася сьогодні о шостій годині, вийшла з хати, дивлюся, двоє молодих чоловіків виносять від тебе щось у світлих целофанових мішечках.
— Як вони виглядали?
— До них я особливо не придивлялася, але помітила, що їм років під тридцять, один, а можливо й обидва були у синіх спортивних костюмах. Мабуть, твої знайомі?
— Може, й знайомі, тільки вони мене обікрали...
На злодійський слід Миколи Дацюка працівники міліції натрапили того ж дня й відвезли його в Луцький міський відділ внутрішніх справ. Там він і розповів, як обікрав свого друга...
Після того, як Дацюк розлучився з Буцем біля кіоску, де пили пиво, він прийшов до хати своєї родички. Була вже третя година ночі. Спати не хотілося. Знову подався на вулицю Львівську за цигарками. Там зустрів знайомого за кличкою “Фрел”. Постояли, висмоктали по цигарці, потім випили по пляшці пива. Дацюк запропонував піти до Буця й випити там ще горілки. “Фрел” не відмовився.
Двері у квартирі Буця виявилися замкненими. Постукали. Ніхто не відповів.
— Мабуть, спить п’яний,— висловив здогад Микола. — Зараз перевіримо.
Дацюк підійшов до вікна, виламав кватирку й вліз усередину. Господаря в хаті не було. Пияк почав нишпорити по кімнаті. У шафі знайшов невеликі целофанові мішечки з якимось шматтям. Почав їх носити до вікна й передавати “Фрелу”. Вдвох затягнули кілька мішечків до Дацюка. Коли розійшлися, світанок уже заглядав у вікна...
Незабаром, як і слід було чекати, майже всі злодії опинилися на лаві підсудних. Луцький міський місцевий суд засудив втретє Миколу Дацюка на три роки й три місяці позбавлення волі. Оголошено розшук “Фрела”.
Покарані також злодії та палії Олександр Нестерук та Віталій Бондаренко. Першого позбавлено волі на три роки, другого — на чотири з половиною роки. З обох буде стягнуто матеріальні і моральні збитки, яких вони завдали потерпілим.
Кожен злодій вважає, що красти легше, ніж заробляти на прожиття власними руками. Згодом, уже за гратами, починають розуміти, що це не так. Бо й справді злодійство та пограбування — це ходіння по лезу бритви. Рано чи пізно злодій обов’язково посковзнеться й покалічить собі життя...
Михайло КВЯТКОВСЬКИЙ,
Володимир КАЛИТЕНКО.