Сьогодні виповнюється 60 років Юрію Сивенку, заступнику директора з фінансів, персоналу, інформаційних систем та корпоративних прав ВАТ “Луцький підшипниковий завод”. Юві-ляра, безумовно, вітатимуть з ювілейною датою знайомі і друзі з усіх куточків області. Адже Юрій Дмитрович завжди намагався дотримуватися принципу порядності: “Роби добро і тобі віддячиться сторицею”.
Сьогодні виповнюється 60 років Юрію Сивенку, заступнику директора з фінансів, персоналу, інформаційних систем та корпоративних прав ВАТ “Луцький підшипниковий завод”. Юві-ляра, безумовно, вітатимуть з ювілейною датою знайомі і друзі з усіх куточків області. Адже Юрій Дмитрович завжди намагався дотримуватися принципу порядності: “Роби добро і тобі віддячиться сторицею”. — Юрію Дмитровичу, вже минуло більше п’яти років, відколи підприємство ввійшло в шведську корпорацію SKF і ви працюєте разом з іноземними спеціалістами. Чи не було у вас, так би мовити, типового радянського спеціаліста, на початку відчуття меншовартості? — Ні, я відразу відчув себе партнером. Річ у тім, що процес перебудови мислення в мене, моїх колег — тодішніх керівників Володимира Меркулова, Володимира Цибульського пройшов значно раніше. Ми зрозуміли, що від держави, міністерств допомоги не буде. Не виправдав себе і “великий колгосп” — перетворення орендного підприємства в акціонерне товариство. Сиділи в боргах. Ми прийняли рішення — позбутися зайвого обладнання, яке згодом придбала шведська компанія. Іноземці виявили інтерес до ДПЗ, але були обережні. Їх обслуговували дві юридичні фірми. Та коли переконалися, що я і мої колеги мають певну кваліфікацію, відмовились від їхніх послуг. Я брав безпосередню участь у розробці договору, статуту тощо і хоч, наприклад, один з наших директорів швед Матс Робертсон працював у багатьох країнах, “притирання” проходило досить безболісно. — Для того, щоб займати таку посаду і бути на рівні з іноземцями, треба за плечима мати добру фахову школу. — Після закінчення Любешівської середньої школи я вступив у Харківський автомобільно-шляховий інститут. Із задоволенням згадую, що спочатку ми вчились у режимі вечірнього навчання і я півтора року працював токарем на машинобудівному заводі. Для мене, школяра з поліського селища, це була велика трудова школа. Після закінчення вузу перебував у Пермі на посаді механіка, служив в армії. А вже на ЛуАЗі став, я вважаю, справжнім спеціалістом. А згодом — обком партії. — Як ви туди потрапили? Що б там не говорили, але тоді кадровий відбір був суворим. Вас привабила партійна кар’єра? — Мене на заводі, вважаю, цінували як спеціаліста. Йшла мова про призначення заступником начальника складального цеху. Але я був членом комітету комсомолу, у нас були чудові активісти — проводили різні спартакіади, “вогники”. Словом, мене обрали заступником секретаря парткому. Згодом колишній наш головний конструктор, дуже людяний керівник Степан Купріянов, запропонував іти інструктором обкому партії в промислово-транспортний відділ. Відмовлятися тоді було не прийнято. — Чесно кажучи, мене найбільше цікавить цей момент у вашому житті. Ви надовго “застряли” в обкомі партії? Як вам вдалося за столом партократа не втратити кваліфікацію? — Так, я після закінчення ВПШ вісім років працював завідуючим промислово-транспортним відділом. Я не мав безпосередньо справу з виробництвом, але займався економікою. Готував аналітичні матеріали і не вважав, що займаюся якоюсь ідеологією, хоча, звісно, говорив у виступах про рішення з’їздів і т. д. Я контактував з директорами заводів, здійснював належний контроль, вносив пропозиції, але ніколи не доносив, не розпікав, не був жандармом... Спілкувався з союзними міністерствами на рівні заступників, їздив у Держплан, “вибивав” кошти на житло, на ту ж десяту шахту. Працював під керівництвом Миколи Попова, Степана Купріянова, Івана Фуріва, а це були яскраві особистості. А ось Леонід Павленко — “перший” — був випадковою людиною. — Юрію Дмитровичу, мені доводилося бути на підшипниковому заводі, коли там бушували пристрасті, доходило до передстрайкової ситуації. І мене дивував ваш спокій, толерантність по відношенню до працівників. Це у вас від сімейного виховання чи такий характер? — Мабуть, від батьків. Мати — лікар, а батько після війни працював секретарем райкому партії в Маневичах, Заболотті, Любешові. Я ось пізніше розпитував людей: кажуть, був нормальною людиною. Принаймні, в Любешові ходив, як і всі, в куфайці, в обід харчувався в шкільній їдальні. Був головою обласної виборчої комісії, коли проходили перші демократичні вибори, вибори Президента і референдум. Знаходив спільну мову з рухівцями. Пригадую, як Леонід Павленко хотів на мене в одній ситуації натиснути і я, вийшовши з кабінету, втратив свідомість. Тоді Олександр Гудима це використав: ось, мовляв, до чого голову довели партократи. — Ви зараз у відпустці і враження таке, що відірвали вас від господарки, навіть рука подряпана. — У мене дача на Веснянці під Ківерцями. Своїми руками багато зробив. Міг десь взяти дачу в зручнішому місці, але не хотілося користуватися деякими “партійними” пільгами. Єдине, чим користувався, це путівками в санаторій — і то хвороба заставила. У мене виникла пухлина на хребті. Я був майже паралізований. Робили ризиковану операцію в інституті нейрохірургії, після чого я вчився ходити. Діти мене виводили тричі на день на прогулянку. — А хто ваші діти, ким стали? — Донька Наталія закінчила наш ВДУ, вивчала англійську і німецьку мови, освоїла другу спеціальність — економіста. Працює заступником директора підприємства на колишньому шовковому комбінаті. Директор там мій зять Олександр Кропива. Син Сергій — дрібний підприємець. Маю четверо внуків. Діти не мають часу бувати на дачі, то хоч для внуків це радість. — Що ви, Юрію Дмитровичу, хотіли б побажати собі, сім’ї, друзям? — Хотів би, щоб держава давала можливість усім нам нормально жити і заробляти, а останнє, як кажуть, прикладеться. Я нерідко замислююся над тим, чому ми не використали наші можливості і так багато втратили. Мій шеф — Матс Робертсон — розумна і толерантна людина, котрий поважає країну і її закони, каже, що ми не зможемо створити таких умов, як у Швеції, але повинні крок за кроком підвищувати рівень життя. Молода генерація, яка до нас приходить за конкурсом, володіє знаннями, іноземними мовами. Вони підуть далі нас і це радує. Олександр НАГОРНИЙ. Фото Микола ЗІНЧУКА.
