КОЛИ ПЕРЕД ОЧИМА ’ЗЕЛЕНІ ЧОРТИКИ’

ПЛАТА ЗА ГОСТИННІСТЬ
Додому того дня Василь повертався під обід. Йшов вулицею Супутника, не поспішаючи. День був весняний і теплий. Крім того, з друзями вже трохи почаркував зранку. Неподалік свого будинку побачив трьох незнайомих чоловіків. Вони сиділи на лавочці. Поряд стояла пляшка горілки. З неї й потягали по черзі пекучу рідину.
Коли Василь порівнявся з пияками, один із них несподівано простягнув йому пляшку й запропонував:
—Присядь біля нас, випий кілька ковтків.
—Ви хіба знаєте мене?— здивувався Василь.
—А якщо й не знаємо, то хіба не можна разом випити? — підкинув молодший, на вигляд років за двадцять. — Луцьк — не Москва. Тут всі один одного знають.
—Звичайно, випити можна, але де ж ваша закуска?
—Ми звикли рукавом закушувати,— посміхнувся чоловік років за сорок. — У нас в цьому ділі стаж професорський.
—Ходімо краще до мене. Там вип’ємо й добре закусимо,— запропонував Василь. — Я саме борщу наварив.
—До тебе, це куди?
Василь кивнув на двоповерховий будинок, що виднівся за кілька кроків.
—Коли маєш добру закуску, то ходімо... А вдома хтось є?
—Нікого.
Всі піднялися з лавочки. Один заявив, що пити більше не хоче і йде додому.
—Справа твоя,— кинув найстарший...
У квартирі Василя всі розмістилися на кухні за столом. Найстарший витяг з кишені пляшку, поставив на стіл. Господар налив кожному по тарілці борщу, приніс смажену печінку, нарізав хліба.
—Може, познайомимось?— нагадав.
Старший назвався Володимиром Тарададою, молодший — Андрієм Новосадом.
Перехилили по першій чарці, почали закушувати.
—Добра горілка,— похвалив господар. — Де взяли?
—Одна знайома дві пляшки продала цього розведеного спирту. Живе тут неподалік.
Втрьох пляшку швидко допили.
—Ходімо подивимось, що у тебе на другому поверсі,— запропонував Тарадада.
—Пішли, покажу, хоча нічого особливого там немає,— погодився Василь.
Всі піднялися на другий поверх. Хміль шумів у голові. Гості про щось запитували, але господар чомусь або зовсім нічого не відповідав, або щось бурмотів собі під ніс. Принаймні пиякам так здавалось, бо були п’яні. Це їх почало сердити.
—Що ти з нами поводишся, як німий?— вигукнув Володимир. — Гостей треба поважати, якщо ти сам їх запросив до хати!..
Господар не встиг нічого відповісти, як обидва накинулися на нього й почали бити. Після чергового удару він впав на ліжко, що було поряд.
—Хлопці, за що ви мене?— застогнав Василь й почав підніматися. З носа у нього юшила кров.
—Біжи спочатку вмийся,— наказав Тарадада, — потім продовжимо розмову.
Василь попрямував до умивальника.
Володимир моргнув до Новосада, й той почав нишпорити по кімнаті. Забрав джинсові брюки, светра, сорочку, годинник, пляшку одеколону, ще якісь речі. Все похапцем кинув у сумку, яку тут же знайшов, й почав спускатися сходами. За ним поспішив до виходу й другий пияк.
—Хлопці, навіщо ви мої речі забрали? Куди їх несете?— вигукнув господар і кинувся услід.
—А вони хіба тобі потрібні?— обернувся Новосад й ще раз вдарив гостинного господаря кулаком в лице.
Всі крадені речі грабіжники занесли до Новосада. Там же прикінчили й другу пляшку.
—Переночуєш у мене чи поїдеш додому? — поцікавився Андрій.
—Мабуть, поїду, бо якщо Василь поскаржиться у міліцію, нас почнуть шукати.
—Нехай шукають! Все одно не знайдуть. Він наших адрес не знає,— заспокоїв друга по пляшці Новосад.

…ВОВК ВДЯГАЄ ОВЕЧУ ШКУРУ
Того ж вечора Тарадада поїхав додому в село Жабче Горохівського району. Там проживала його коханка Валентина Токар. Два місяці тому він познайомився з нею, одразу тільки-но повернувся черговий раз із тюрми. Жінка запропонувала пожити в неї. Він не відмовився. Обох поєднала любов до спиртного.
Часто вони навідувалися і в обласний центр. Тут, їм здавалось, легше було роздобути гроші, ніж у селі. А роздобути їх могли, лише когось пограбувавши. Заробити власними руками не могли, бо ніде не працювали.
Одного дня приїхали в Луцьк. Гроші, які мали з собою, одразу витратили на спиртне. Горілки виявилось замало. Хотілося випити ще.
—Я знаю, де можна взяти грошей,— заявила Валентина, облизуючи пересохлі губи.
—Де? Кажи швидше!
—Підемо до моєї знайомої Олени, котра проживає на вулиці Потебні... Ти її також знаєш, двірником працює.
—Ходімо,— без зайвих роздумів погодився Володимир, важко повертаючи язиком...
Через кілька хвилин Тарадада та його коханка уже стояли під дверима квартири Олени. Жінка проживала вдвох із старою матір’ю, але мати кудись пішла. Олена, почувши дзвінок, вирішила, що вона повернулась. Поспіхом відчинила двері. На порозі стояли її знайомі п’яні Валентина та Володимир. Останній тримав у руці дерев’яну ніжку від стільця.
Угледівши непроханих гостей, господиня спробувала зачинити двері, але Тарадада грубо відіпхнув її й зайшов у квартиру. Токар залишилася біля дверей.
—Чого гостей не впускаєш?— сердито блимнув очима Володимир.
—Ви, бачу, вже й без мене пригостилися,— відповіла Олена.
—Пригостилися, але мало. Давай дві гривні на пляшку самогонки!
—Звідки у мене гроші?
—Працюєш, значить, заробляєш! Нам, безробітним, треба допомагати.
—Немає у мене грошей.
—Зараз знайдеш! — вигукнув бандит і вдарив жінку кулаком в обличчя.
Олена заточилася, ледве не впала.
—То маєш гроші чи допомогти знайти? — розлючено кинув п’яниця.
Жінка витягла з кишені дві гривні й віддала пияку:
—Візьми і відчепися від мене!..
—А за те, що тільки-но псувала мені нерви, треба також платити.
Тарадада гроші сховав й несподівано знову накинувся з кулаками на жінку. Вдарив кілька разів кулаком в обличчя, потім, пригадавши, що тримає в руці замашну палицю, двічі вдарив ще й ніжкою від стільця.
Олена впала. Бандит почав товкти її ногами. Жінка від болю знепритомніла.
Токар, побачивши це, почала заглядати в усі закутки. Поперекидала все у шафі, тумбочці, в столі. Ні грошей, ні золота не знайшла. Але викрала жіночу шубу, светра, кілька пар штор, постільну білизну. Не погребувала й харчами. Забрала чимало борошна, макаронів, овочевих консервів. З холодильника витягла м’ясо та кілька десятків яєць. Спакувала все у дві великі сумки й зникла разом з коханцем. Обоє перед тим її попередили, аби не надумала скаржитись у міліцію, бо буде мати великі неприємності...
Усіх грабіжників працівники міліції розшукали швидко, але на лаві підсудних поки що опинився лише 46-річний Володимир Тарадада. Справа в тому, що під час слідства Андрій Новосад та Валентина Токар зникли у невідомому напрямку й нині десь переховуються. На них оголошено розшук.
Грабіжника Володимира Тарададу Луцький міський місцевий суд позбавив волі на сім років. Крім того, з нього будуть стягнуті збитки, завдані потерпілим.
Тарадада, певне, не сподівався на таку кару, тому подав скаргу у судову палату в кримінальних справах апеляційного суду області. Тут на вовче нутро він натягнув овечу шкуру. “Пишу вам із сльозами на очах,— читаємо в його скарзі. — Вірю, що мою долю вирішите по-Божому...”.
Можливо, злочинець так писав уже втретє, адже тричі побував за гратами раніш. Апеляційний суд вирок залишив без змін.
Є народна приказка: “Як тривога — тоді й до Бога”. Чому ж Тарадада не звернувся до Бога, коли йшов гра
бувати? Напевне, знав, що одна з десяти заповідей “Не вкради”. Але тоді перед залитими горілкою очима був не Бог, а стрибали “зелені чортики”...
Леонід МІЛІЩУК,
Володимир КАЛИТЕНКО.