Курси НБУ $ 40.45 € 43.23
Запах незабудок під палаючим небом. Історія на вечір

«Хай цей талісман буде з тобою».

Фото із сайту ukr.net.

Запах незабудок під палаючим небом. Історія на вечір

Не міг зрозуміти, чому Юля любить ці скромні квіти. Інша річ – троянди, тюльпани, хоча б ромашки… А їй подобаються ці дрібненькі квіточки. – У них очі – голубі, як у мене, – жартувала дівчина

І що мав на те сказати Максим? Він кохав Юлю, і ця маленька примха видавалася йому кумедною та милою водночас.

Вона засушувала незабудки у книжках, хоча теперішні дівчата вже так не роблять. Максим не втямив, який запах у непоказних дрібненьких квіточок. Принюхувався… нічого особливого.

…Юля з Максимом світилися щастям, коли побралися. Облаштовували свою невеличку квартиру, на яку «скинулися» батьки. Вони часто гуляли пізньовечірнім містом. Юля любила вечори. Для неї магією видавався захід сонця. Благословенням небес – перша зоря…

Дівчина працювала в туристичній агенції. Її фірма хотіла відкрити новий маршрут в одній із країн. І Юля, разом зі своєю колегою, поїхала туди на «оглядини». Там їх і застала страшна звістка про війну. Хотіли чимшвидше опинитися вдома. І розуміли: про туристичні подорожі наразі доведеться забути.

Повернутися додому літаком уже не могли. Тому дорога до українського кордону була довгою. Тут завжди було багато автотранспорту на виїзд у західному напрямку. Але цього разу незвично бачити стільки людей і довгі кілометри приватних автівок. Заплакані діти, стривожені жінки, мовчазні літні люди…

Зателефонував Максим. Збирався на війну.

– Зустрінемось після Перемоги, – сказав.

– Ти не можеш дочекатися мене? Я – вже на кордоні.

– Ні, сонечко, пробач.

– Візьми засушені незабудки з собою. Вони – в книжках. Ти знаєш…

Чоловік засміявся. А Юля кричала в телефон:

«– Бережи себе, бережи, – повторювала, наче заклинання».

– Будь ласка, прошу тебе! Візьми!!! Я навіть не можу обійняти тебе. Хай цей талісман буде з тобою. Хай оберігає тебе! Зроби це заради нас, Максиме!

Він розгорнув одну із книжок, узяв два засушені стебельця.

– Виконав ваш наказ, мій коханий генерале, – пожартував.

Юля плакала. Вона розуміла, що Максим повинен йти на війну. Але було невимовно важко повертатися в порожню квартиру. І чекати…

…Ось і вдома. Тремтячими руками відімкнула двері. Сусідів не було чути. Дехто подався з міста в село, а родина з двома малими дітьми – за кордон.

Батьки кликали Юлю до себе – не погоджувалася. Мусить чекати коханого вдома.

– Ти ж в укриття бігай, коли сирени виють, – напучували.

Тепер Юля боялася вечорів і ночей. Їхня магія зникла. Натомість залишилися темні вікна в будинках і – багато тривоги.

Телефонував Максим. Сказав, аби не хвилювалася. Ворог до їхнього міста не дійде. А тут, де він зараз, хлопці б’ються, наче велети.

– Бережи себе, бережи, – повторювала, наче заклинання.

До їхнього міста прибували переселенці. Здебільшого – жінки з дітьми, літні люди. Юлина однокласниця працювала в бібліотеці. Там організовували різні заходи для дітей біженців. Юля ходила туди й розповідала малечі цікавинки про різні країни. Вона багато мандрувала, багато бачила. І вміла гарно оповідати.

Водила дітлахів, яким довелося побачити війну, місцями, де нема вибухів, холодних підвалів та смертей. Її розповіді скидалися на уявні чарівні картини, від яких віяло добром та спокоєм. Раділа, коли бачила усмішки на дитячих устах.

А коли не було зустрічей з малечею, плела разом з іншими жінками та дівчатами маскувальні сітки.

…Цього дня дуже неспокійно було в Юлиній душі. Забігла до своїх батьків, до Максимових. Сусіди з села повернулися – вже не сама на поверсі. Але тривога не минала…

…Це був тяжкий бій. Гаряча земля... Палаюче небо... Максим не відчув болю. Лише дивний тонкий аромат. Може, здалося… Можливо, це було марево, напівзабуття. А може, – якийсь добрий знак…

– Живий, – почув голоси. – Тримайся, друже.

Він беззвучно шепотів пошерхлими губами:

– Юля… Незабудки… Я знаю… Пахнуть…

Ольга ЧОРНА.

Реклама Google

Telegram Channel