«Йду глухою дорогою. На узбіччях лежать купи хмизу, старого, минулорічного. Чую, як з однієї лунає голосна мелодія. Водночас з’являється крихітна, ну зовсім мініатюрна пташечка. Це кропив’янка...
«Йду глухою дорогою. На узбіччях лежать купи хмизу, старого, минулорічного. Чую, як з однієї лунає голосна мелодія. Водночас з’являється крихітна, ну зовсім мініатюрна пташечка. Це кропив’янка.
Рудий самець під час співу постійно рухається. Його короткий заокруглений хвостик високо піднятий. Пташка, ніби заправський артист, кланяється направо і наліво. Співаючи, кропив’янка тріпоче крильцями, наполовину розпускає їх. Побачивши мене, враз замовкає, і зі спритністю миші шмигає в сухий хмиз. Через мить перемагає страх, вискакує знову, затягнувши свою оригінальну і гучну пісню. Слухав її як гімн весні», поділився своїми спостереженнями орнітолог-любитель із с. Хворостів Любомльського району Павло Шесталюк.
